Суд підтвердив: українські механізми захисту працюють, заявники не спробували їх використати
Європейський суд з прав людини визнав неприйнятними скарги проти України у справі Ryashentseva and Others v. Ukraine, що стосувалися подій на окупованих територіях Донбасу у 2015-2020 роках. Це рішення може стати переломним для тисяч аналогічних скарг.
За цими скаргами стоїть московська юридична фірма «Клішин і партнери». Як встановило розслідування адвоката Сергія Зайця, журналістів Радіо Свобода та проєкту Схеми разом із Секретаріатом Уповноваженого у квітні 2021 року, ця фірма за гроші російського Мін’юсту масово подавала скарги від імені жителів окупованих територій.
У певний момент «Клішин і партнери» представляли близько половини всіх скарг проти України, зареєстрованих ЄСПЛ, штучно збільшуючи їх кількість. Заявники скаржилися на руйнування майна та поранення внаслідок обстрілів, які, за їхніми твердженнями, здійснили Збройні сили України. Проте на цьому список претензій не закінчувався — московські юристи вписали в скарги весь можливий арсенал статей Конвенції.
Однак ЄСПЛ відхилив скарги через невичерпання національних засобів захисту — жоден заявник не звертався до правоохоронних органів України.
Що саме було в скаргах
— Скарги хоч і базувалися на майнових питаннях, але в цілому були достатньо широкими, — коментує Олена Куваєва, юристка Центру стратегічних справ УГСПЛ.
Олена Куваєва
Заявники фактично звинувачували Збройні сили України в тому, що вони поставили під загрозу їхнє життя та безпеку. Також вони посилалися на те, що умови життя в зоні бойових дій були нестерпними, що мало відповідати порушенню статті 3 Конвенції (заборона катування та нелюдського поводження).
Окрім цього, заявники скаржилися на порушення статті 6 (право на справедливий суд). Їхній аргумент полягав у тому, що українські суди перестали функціонувати на території ОРДЛО, а для того, щоб дістатися фізично до українського суду, треба було перетинати лінію розмежування, що було складно. Це, за їхньою думкою, означало, що Україна — саме Україна, а не Росія — обмежила їм доступ до правосуддя.
Серед інших претензій було звинувачення в тому, що Україна не організувала евакуацію з зони бойових дій. Також заявники стверджували, що Україна не провела ефективного розслідування подій на окупованих територіях, а отже, за їхньою логікою, не має ефективних засобів захисту. Не обійшлося й без звинувачень у дискримінації: заявники стверджували, що Україна обмежувала їх право на свободу пересування з огляду на небезпеки, що виникають у зоні конфлікту, а також скаржились на неможливість доступу до судових установ за межами цієї зони, що вважали дискримінаційним порівняно з мешканцями інших регіонів.
Чому ЄСПЛ не розглядав скарги по суті
ЄСПЛ визнав скарги неприйнятними через невичерпання національних засобів захисту — жоден заявник не звертався до правоохоронних органів чи судів України. Суд не встановлював, чи були обстріли, чи винні ЗСУ, чи є порушення прав людини. ЄСПЛ просто констатував: заявники не спробували вирішити питання через українські суди та правоохоронні органи, а одразу подали скарги до Страсбурга.
— ЄСПЛ навіть не розглядав по суті ці скарги саме через те, що Україна довела, що національні механізми могли б бути дієвими у ситуації, на яку скаржились заявники, — пояснює Олена Куваєва.
Заявники стверджували, що через воєнні дії не мали можливості повідомити українські органи про порушення. Проте Суд, проаналізувавши аргументи та національне законодавство, дійшов висновку: заявники не обґрунтували наявність особливих обставин, які звільнили б їх від обов’язку спочатку звернутися до українських інстанцій.
— Що сталося в цій справі — це рішення про неприйнятність, — продовжує Олена Куваєва. — Заявники не вичерпали всі національні засоби захисту, а також не довели їх недоступності або неефективності. Суд прямо зазначає: «загальні аргументи [заявників] щодо нібито недоступності, “безглуздості” та неефективності цих засобів правового захисту не точно та неповністю відображають фактичне функціонування правоохоронної системи України стосовно подій у зоні конфлікту».
Україна весь час послідовно демонструвала Суду, що її правоохоронна та судова системи продовжують працювати навіть в умовах війни.
— Україна довела, що в нашій правовій системі наявні дієві механізми захисту прав і вирішення спорів. Вони ефективні не лише в теорії, а й на практиці. Ми вжили необхідних заходів: внесли зміни до законодавства, зокрема створили законодавство для здійснення розслідувань на окупованих територіях — спеціальне досудове розслідування, провадження in absentia. У 2017 році був створений спеціальний департамент в Офісі Генерального прокурора, ми перемістили суди та інші державні органи з окупованих територій у найближчі населені пункти на підконтрольній території, аби вони були доступними для громадян, маємо систему безоплатної правової допомоги тощо. Для вирішення питань, які піднімали у своїх скаргах заявника, у нас є достатня законодавча база, — зазначає Олена Куваєва.
Ілюстративне фото. Джерело depositphotos.com
— У рішенні також наведені приклади з практики національних судів, які підтверджують дієвість цих механізмів: держава відкривала кримінальні провадження та розслідувала порушення прав людини, у вчинені яких підозрювали як представників збройних груп «ДНР/ЛНР», так і українських військових. І якщо вдавалось встановити що військовослужбовці дійсно порушували закон, їх притягували до реальної відповідальності.
Конвенція покладає обов’язок на державу забезпечити основоположні права, а якщо допущене певне порушення — виправити ситуацію самостійно. ЄСПЛ має допоміжну функцію по відношенню до національних систем захисту прав людини і не бере на себе роль Договірних держав. Держави ж, за винятком окремих випадків, звільнені від відповідальності перед міжнародним органом за свої дії, якщо вони не мали можливості виправити ситуацію через власну правову систему. Сумніви в спроможності цієї системи не звільняють заявників від обов’язку спробувати національний засіб правового захисту, особливо якщо на момент звернення ефективність цього засобу ще не перевірялась.
Суперечності в аргументах заявників
Суд звернув увагу на цікаву деталь: заявники стверджували, що для них нібито було неможливо поїхати на територію, контрольовану Урядом України, і звернення до державних органів України було для них фізично недоступним. Проте, як зазначив ЄСПЛ, ці самі люди, наприклад, продовжували дію своїх паспортів, що зазвичай вимагало б поїздки заявників до територій, контрольованих урядом України, та їхньої фізичної присутності в тих місцях, де розташовані та працюють відповідні органи влади та установи — це видно з матеріалів справи.
— Суд, серед іншого, зазначив, що заявникам, попри їхні скарги і зміст їхніх скарг, нічого не заважало перетинати той самий кордон для того, щоб звернутись до правоохоронних органів або уповноважити третіх осіб представляти їх інтереси, — коментує Олена Куваєва.
Крім того, ЄСПЛ звернув увагу на парадокс: заявники також зазначали про відсутність можливості звернутись до українських органів, посилались на матеріальну скруту, відсутність можливості найняти представника на підконтрольній Уряду України території. Втім це не завадило їм залучити до своєї справи адвокатів іноземної держави, що представляють їхні інтереси в ЄСПЛ.
Окремо суд також коментує аргументи заявників щодо їх труднощів у спілкуванні українською мовою, зазначаючи, що заявники могли б принаймні спробувати доручити свою справу представникам на території України, які теоретично краще здатні спілкуватись з українською владою, втім вони не змогли пояснити, чому не зробили цього.
Оскільки заявники змогли залучити адвокатів за кордоном і не довели, що юристи — українські чи іноземні — не мали фізичного доступу до українських органів влади, вони не можуть стверджувати, що засоби правового захисту в Україні були для них недоступні.
Контраст між Україною та Росією
Олена Куваєва звертає увагу на важливе протиставлення: «Якщо дивитися на це рішення, а також на рішення у справі Україна та Нідерланди проти Росії, яке охоплює події у Луганській та Донецькій областях з 2014 року, а також повномасштабне вторгнення, стає видно, що в українсько-нідерландській справі суд встановлює фактичну наявність адміністративної практики щодо всіх тих порушень — викрадень, насильства, обстрілів. Те саме і в кримській справі».
З одного боку, ЄСПЛ у справах проти Росії встановлює систематичні порушення Конвенції та відсутність ефективного розслідування. З іншого — в цій справі Суд констатує, що в Україні немає адміністративної практики порушень, а якщо такі випадки трапляються, вони можуть бути ефективно розслідувані.
— Це рішення, у комплексі з попередніми, певною мірою виглядає як протиставлення систем. І це дуже приємно, — підсумовує юристка.
Що далі?
Оскільки це палатна ухвала, решта аналогічних скарг найймовірніше підуть тим же шляхом як «усталена практика» — з мінімальним обґрунтуванням і посиланням на це рішення. Доля кількох тисяч скарг проти України, поданих за шаблоном, фактично вирішилася.
— З огляду на те, що всі ці заяви від «Клішин» робились «під копірку», Суд зможе непогано почистити і зменшити список справ проти України, — зауважує Іван Ліщина, Заступник Міністра юстиції України — Уповноважений у справах Європейського суду з прав людини з 24 червня 2016 до 1 вересня 2021 року.
Це дозволить скоротити список надуманих справ проти України та зосередити увагу Суду на тих скаргах, де йдеться про реальні порушення прав людини. Водночас це рішення не спрацює дзеркально щодо українських скарг проти Росії: там або існує адміністративна практика, яка робить оскарження неефективним, або українські заявники дійсно проходили всі національні інстанції. До того ж українських скарг значно менше, але вони краще підготовлені.
Чому це рішення важливе
Маргарита Сокоренко, чинна Урядова уповноважена у справах Європейського суду з прав людини, виділяє кілька ключових аспектів важливості цього рішення ЄСПЛ:
Рішення підтверджує існування ефективних засобів захисту навіть в екстремальних умовах війни. Україна довела, що навіть під час активних бойових дій її судова система залишається функціональною та доступною.
Встановлює стандарт для майбутніх справ: жителі окупованих територій повинні спочатку звернутися до українських органів. Це створює чіткий прецедент для розгляду подібних скарг.
Спростовує наративи про «нефункціонування» української системи правосуддя та «атмосферу безкарності».
Ці висновки є особливо важливими у контексті збройного конфлікту, що триває, а також того, що Російська Федерація не зв’язана Європейською Конвенцією з прав людини з вересня 2016 року, тоді як Україна продовжує бути її стороною.
Для постраждалих від війни це означає, що їхні індивідуальні звернення на національному рівні залишаються важливим і дієвим інструментом. Україна ж отримала підтвердження того, що її законодавство і судова практика забезпечують механізми захисту — і саме це відрізняє її від країни-агресора.
Підписуйтесь на сторінки УГСПЛ у соціальних мережах:
