Публікація

«Я хотів сильно вдаритись головою об кахлі, щоб одразу померти»

За плечима цього чоловіка кілька років служби у добровольчому батальйоні за часів АТО. На момент повномасштабного вторгнення, він був цивільним: працював на підприємстві Харківщини. Але це не врятувало від жорсткого катування. Росіяни «прийшли по нього» у будинок колишньої дружини. І, вочевидь, знали про попередній бойовий досвід. Про те, що довелось пережити за місяць у полоні, чоловік розповів документаторам Української Гельсінської спілки з прав людини, які збирають свідчення воєнних злочинів росіян, в рамках глобальної ініціативи «Трибунал для Путіна».

Катівня в Козачій Лопані, вересень 2022рік. Фото: Поліція Харківщини
Катівня в Козачій Лопані, вересень 2022рік. Фото: Поліція Харківщини

Три роки чоловік воював у добровольчому батальйоні «Айдар». Після демобілізації працював комірником на одному із заводів Харківщини. Зранку 24 лютого 2022 року на картку прийшла зарплата. Тож щойно почало смеркатися, вирушив  на закупи до сусідніх Дергачів. Зненацька тишу розірвали потужні вибухи. 

В той момент здалося, що вже маю проблеми з головою. Не міг повірити, що росія почала нападати на Україну з усіх фронтів. Я подумав, що це мені, після всього пережитого під час служби в АТО, ввижається. Почав панікувати, оскільки зберігав військову форму, почесні нагороди, які й у військовому квитку були відмічені. Я розумів, що якщо піде зачистка, то мене точно ніхто не пожаліє. Раптом подзвонила донька і попросила прийти, бо їй було дуже страшно. Так я став жити з дитиною, колишньою дружиною і її чоловіком. 

«Якби побачили мої документи військового, застрелили б на місці» 

Одного дня до оселі таки прийшли з обшуком російські військові. 

Я якраз кришив салат, коли забігла  колишня дружина і каже: «Там приїхали військові на двох джипах. Може, за тобою, будь обережним». Заходять в хату, у формі, з автоматами: видно, що російська розвідка приїхала. Їх було троє, а в  машині залишилось двоє водіїв. Один росіян направив на мене автомат і питає: «Ты (ім’я)?» Відповідаю: «Так». Почув: «Ложись на пол!» Я почав опускатися повільно. Військовий почав кричати.  В нього руки тремтіли: я переживав, щоб він не почав стріляти, бо в хаті двоє дітей. Наказали піднятися, завести руки за спину, опустити голову вниз. Посадили в машину і повезли. Коли обшукували будинок – мене бог зберіг: на столі лежав військовий квиток, посвідчення УБД, посвідчення на медаль, паспорт і телефон. Цього всього не помітили. А щойно мене забрали – колишня дружина вимкнула телефон, всі документи поклала у пакет, перемотала скотчем і закопала все це на смітнику. Якби російські військові знайшли мої документи  і побачили всі військові посади, мене б застрелили ще біля будинку. Так я потрапив у підвал, де окупанти облаштували катівню. Це було старе овочесховище. Вони там зварили з металу клітки для полонених, до однієї з них завели мене. В одного з росіян була поліцейська дубинка: він різко вдарив мене так, що в очах потемніло і я впав. Закрив одразу голову руками, щоб вберегти її, бо розумів, що битимуть. Мене почали гамселити ногами три чоловіки, взуті в берці. Один з них так вдарив по ребрах, що зламав одразу три. З лівого боку всі кості тріщали. Я почав кричати, а потім час від часу втрачав свідомість. 

«Эту процедуру ты пройдёшь полностью»

Випробування чоловіка лише почалися. З катівні російські військові повезли його до місцевого вокзалу. 

Повели мене на другий поверх, де раніше прикордонники чергували. Усі кімнати були зайняті: там катували людей, чоловічі крики лунали звідусіль! Я так зрозумів, що того дня окупанти отримали завдання зібрати усіх колишніх воїнів АТО в селі Козача Лопань, що на Харківщині. Мені натягнули капюшон аж на очі і з такою силою почали перемотувати скотчем, що очі аж в голову залізли. Коли я почув: «Аккуратнее, он нам ещё нужен!» –  зрозумів, що це все буде довго і боляче. Згодом перевели до іншої кімнати. Один із окупантів каже: «Ну шо, айдаровец! Вот это ты попался!» Мене знову стали бити, вже два чоловіки. Били ногами сильно по всьому тілу. Закриватись від ударів не міг, бо руки ззаду були перемотані скотчем. Я кричав: «Не бийте сильно, в мене пахова грижа!» А мені: «Какая паховая грыжа? А ну покажи!» Зняли з мене штани, труси: я відчув, як до статевих органів причепили прищепки, а на праве стегно поклали провід. Близько години мене били струмом від генератора 220 В. Цей біль не передати. Я кричав поки не закінчувалося повітря і  не втрачав свідомість. Приходив до тями і все повторювалося. Кажу: «Так я і без струму дам відповіді на запитання!» А вони мені: «Эту процедуру ты пройдёшь полностью». А у мене від струму загорілося волосся на тілі і все почало горіти. А вони: «Ничего, сейчас исправим». Полили мене водою і отак я лежав в калюжі. Кажуть: «О, нормальная проводимость, сейчас ещё лучше будет током бить!» І, дійсно, це боліло ще більше. Я зірвав голос від крику і збився з ліку скільки разів втрачав свідомість. Для себе зрозумів, що мені треба казати, що я був старшина в роті, займався продуктами, речами і жодної справи з озброєнням не мав. 

Одна з катівень росіян на Харківщині. Фото обласної прокуратури
Одна з катівень росіян на Харківщині. Фото обласної прокуратури

Згодом зв’язаному чоловікові наказали одягнутися. Близько 20 хвилин кати, знущаючись, споглядали як він насилу борсається по підлозі. Потім знесиленого кинули до підвалу, де раніше знаходилась  котельня.

Там вже сиділо людей шестеро. Вони теж були поламані, побиті, бо скрикували від болю, якщо випадково торкалися один одного. У цьому підвалі я пробув 5 діб. Один раз на день мене годували і виводили в туалет. Від стресу справити природні потреби я зміг лише на четверту добу. 

«Если будет что-то не так отвечать – валите его прям тут»

Через кілька днів у полоні вуха чоловіка вловили те, що змотивувало вижити в тортурах: його випустять, якщо дасть «правильні» відповіді на запитання перед відеокамерою.

До підвалу зайшли люди у чорній формі, балаклавах і націлили на мене автомати. Потім ще двоє хлопців від 25 до 30 років. Один з камерою, інший з планшетом. Посадили мене рівно і почали допит. Тим, що стояли з автоматами наказали: «Если будет что-то не так отвечать – валите его прям тут». Запитували, як я потрапив до АТО, як призвався. Я вигадав, що мене спіймали з повісткою під час мобілізації. Запитували коли потрапив до АТО, де був, чи стріляв у когось і чи бачив, як катували російських полонених. Потім змусили мене повторити за ними заклик  до української армії скласти зброю і не воювати проти росії. Після того, як отримали від мене, що хотіли, то знову натягнули капюшон на голову, зв’язали руки скотчем і посадили на місце. Я розумів, що мене ніхто нікуди не відпустить. Так я просидів до наступного дня, коли мені знову  сильно перемотали руки до ліктя скотчем і вклали паспорт до кишені. Почув: «Если его там убьют, то чтобы тело смогли опознать». А другий додав: «Если будет дёргаться – вали его сразу и выкидывай с машины». Я запанікував, бо надія, що мене таки відпустять – не полишала. Мене посадили до машини і в дорозі зрозумів, що везуть до сусідньої Гоптівки, що на Харківщині. 

«Вони все життя з мене випили»

Там була митниця. Вони називали це «нуль». Хто проходив тут фільтрацію – відпускали. Росіяни витягнули мене з машини і з великою злістю запитали: «Ты понимаешь, куда ты приехал? Это твоя зелёная миля. Отсюда у тебя никуда нету дороги. Тут ты и сдохнешь». Завели мене до підвалу, поставили до стіни і наказали не рухатися. Я чув, як там у когось брала інтерв’ю російська журналістка. Потім  чув шалені крики, як били струмом. Там мене тримали до вечора і добряче посадили серце. Від скотчу руки до крові були передавлені. Пізніше  перевели до іншої кімнати і знову почали допитувати про «Айдар». Я розповідав  те саме знову, щоб триматися однієї версії. А мені кажуть: «Та, кароче, это ты уже 100 раз рассказывал!» Заходить другий окупант і наказує  мені: «Берись руками!» Я хоч і був з зав’язаними очима, але одразу зрозумів, що це розігріта плойка для волосся. Кажу: «Гаряче!» А він: «Держи! Я тебе сейчас дам «гаряче»!» Росіяни «жартували», мовляв , в мене руки сині, то я маю їх зігріти. Опісля завели мене до іншої кімнати, розв’язали руки і очі. На мене задумливо та уважно дивився сутулий чоловік у військовій польовій формі. Я зрозумів, що це або психолог, або фсб-шник. Сказав мені на камеру розказати всю свою історію від початку і до кінця. Знову наказав закликати українську армію скласти зброю і «слава россии». Після цього знову зв’язали і повели до коридору. Я стояв на кахлі й знаєте про що думав у той момент? Підстрибнути і вдаритися сильно головою , щоб одразу вмерти. В мене не було жодного бажання жити – так вони наді мною знущалися! Все життя з мене випили. Це було принизливо, боляче і страшно. Я розумів, що далі будуть лише катування. Після цього мене повели до іншої кімнати.

Стіна камери катівні у Балаклії, 2022 рік. ФОТО: Національна поліція України
Стіна камери катівні у Балаклії, 2022 рік. ФОТО: Національна поліція України

«Це було моторошно, боляче і страшно» 

Мені розв’язали очі і я побачив кімнатку 4 на 2 метри, де посередині в два ряди стояли і дивились на мене десь 12 людей різного віку з руками за спиною. Я думав, у мене дах їде. Це були звичайні цивільні. Їхніми спальними місцями були якісь ганчірки та папір.  Хтось з них скрутився від болю, бо болить нога, в іншого  – ребра, ще в одного – голова, синці величезні. В когось ноги переламані. Кричать від болю. Там стояла купа одноразового посуду і мені кажуть: «Оце ми їмо з цих мисок, тут буде і твоя ложка». В туалет ходили до п’яти літрових баклажок з-під води. Якщо хтось хотів постукати у двері, щоб щось попросити – їх лупили поліцейськими дубинками. Коли росіяни заходили,  то ми мали встати, скласти руки за спину і опустити голову. Там було так душно, що зранку двері були настільки мокрі, що ними аж текло! Нас почали забирати на роботу. Підмітали, на кухні працювали. Спершу мені дали мітлу в руки і виводили замітати асфальт на території вокзалу. Якщо піднімав голову і бачив когось,  мене одразу дубком били. Два дні працював так, потім перевели  на кухню. Там я був з 7-ї ранку до 9-ї вечора: чистив овочі, мив посуд, рубав дрова. Нам не дозволяли навіть сісти. Вони гидували їсти з нами поруч, казали: «Мы брезгуем тут кушать потому, что эти твари здесь». Нам не можна було псувати їхній апетит. Нас зеками називали.  Спали ми на бетоні. Під час роботи на на вулиці нам дозволяли збирати якісь речі, щоб підстелити в камері. Потім занесли нам піддони і дозволили картонкою застелити. А коли людей стало більше нас перевели в іншу кімнату. Там було 40 людей. Я працював на кухні, тож мені наказували розносити камерами недоїдки за російськими військовими. А якось при мені в окрему камеру привели 10 українських військових ТРО і офіцера. Я не можу передати словами як їх катували! До них забігали по четверо росіян і лупили їх так, що крик стояв страшенний! «Это вам, суки, за колонну!»  Виявилось, що того дня до Харкова рухалася російська військова колона, але вона навіть до Дергачів не доїхала – їх усіх спалили. У полоні я був місяць і тиждень. Кожен день я чув крики і катування: знущались як над чоловіками, так і жінками. І чоловіки, і жінки кричали. Це було моторошно, боляче і страшно. 

«Нам повернули паспорти, але з обкладинок вирізали тризуби»

Точної дати звільнення чоловік не пам’ятає, але той день запам’ятав назавжди. Близько 9-ї ранку до кухні, де працював бранець, зайшов один з російських офіцерів.

«Міністр» був у нього позивний. Каже: «Если домой хотите – у вас 5 минут на сборы!» Мені аж жити захотілося у той момент! Повернули нам паспорти, але вирізали з обкладинки наш тризуб. Мене і ще одного чоловіка пішки відпустили додому. Коли я дійшов до батьківського будинку, де виріс, де померли батьки, то  сів на поріг і хвилин 40 просто плакав і кричав. Через кілька годин  пішов до доньки, щоб сказати, що живий. З поламаними ребрами посадив величезний город для того, щоб нічого у тих тварюк не просити. 


Підписуйтесь на сторінки УГСПЛ у соціальних мережах:

Facebook | Instagram | Telegram — УГСПЛ пише | Telegram з анонсами подій Twitter Youtube | Viber


Дана публікація стала можливою завдяки щедрій підтримці американського народу, наданій через Агентство США з міжнародного розвитку (USAID) в рамках Програми «Права людини в дії», яка виконується Українською Гельсінською спілкою з прав людини.

Погляди та інтерпретації, представлені у цій публікації, не обов’язково відображають погляди USAID, Уряду США. Відповідальність за вміст публікації несуть виключно автори та УГСПЛ.

У світі, USAID є однією з провідних установ у сфері розвитку, яка виконує роль каталізатора цих процесів та допомагає досягати позитивних результатів. Діяльність USAID є проявом доброчинності американського народу, а також підтримує просування країн-отримувачів допомоги до самостійності та стійкості та сприяє забезпеченню національної безпеки та економічного добробуту США. Партнерські стосунки з Україною USAID підтримує з 1992 року; за цей час, загальна вартість допомоги, наданої Україні з боку Агентства, склала понад 9 млрд. доларів США. До поточних стратегічних пріоритетів діяльності USAID в Україні належать зміцнення демократії та механізмів досконалого врядування, сприяння економічному розвитку та енергетичній безпеці, вдосконалення систем охорони здоров’я та пом’якшення наслідків конфлікту у східних регіонах. Для того, щоб отримати додаткову інформацію про діяльність USAID, просимо Вас звертатися до Відділу зв’язків з громадськістю Місії USAID в Україні за тел. (+38 044) 521-57-53. Також пропонуємо завітати на наш вебсайт: http://www.usaid.gov/ukraine, або на сторінку у Фейсбук: https://www.facebook.com/USAIDUkraine.

Якщо помітили помилку на сайті, будь ласка, виділіть текст та натисніть ctrl-enter.

Також може бути корисним

Приєднуйтесь

Робiмо велику справу разом!
Підтримати Стати волонтером Пройти стажування

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: