Публікація

Вижити з раком під обстрілами: 3 історії боротьби із смертю під час війни

Боротьба з раком під час повномасштабної війни – важке випробування для онкохворих. Ще важче, коли хворий потрапив в окупацію, де є брак необхідних ліків та кадрів. Герої цих історій продовжили боротьбу із хворобою попри окупацію.  Ці люди вистояли. Весь цей час побороти пацієнтам страшну недугу допомагали медики КНП «Клінічний центр онкології, гематології, трансплантології та паліативної допомоги ЧОР». Свої історії пацієнти, які боролись із смертю з двох сторін – від окупантів та хвороби – вони розповіли журналістам «Нова доба», в рамках ініціативи «Трибунал для Путіна». 

«Просто не пережила б нової напруги»

Любов Іванівна. Фото: «Нова доба»

Для Любові Іванівни важка боротьба зі смертельною хворобою розпочалася 2015 року у Херсоні. Жінка витратили багато часу і зусиль на лікування. Місцеві лікарі допомагали в цій боротьбі. Так тривало до початку повномасштабного вторгнення. У березні 2022 року російські війська зайняли Херсон і нормальне життя в місті обірвалося. Жінка втратила можливість отримувати лікування. На фоні нервової напруги та терору, який чинили окупанти, хвороба загострилась. Було потрібне термінове втручання лікарів. А їх якраз і не було. Хворій вдалося зв’язатися зі знайомим лікарем- гематологом, яка й допомогла знайти медичну допомогу за межами окупованої території. 

– Мені пропонували виїхати в Миколаївську область. Але там була дуже важка ситуація. Я б просто не пережила нової напруги, – розповідає пацієнтка «Клінічного центру онкології, гематології, трансплантології та паліативної допомоги ЧОР» з Херсона Любов Ніконова. – На щастя, в Черкаській області в мене живе племінниця. Тож, ця місцевість нам не чужа. І я вирішила звернутись до Черкаського онкоцентру. Сьогодні бачу, що це було правильне рішення. Тут дуже уважний персонал, професійні лікарі. Вони мене просто поставили на ноги. І добилися, щоб все моє лікування було за державний кошт. 

Проте переживання через війну таки залишили слід на здоров’ї жінки. Під час ретельного обстеження в Черкасах в неї виявили злоякісну пухлину молочної залози. 

– 1 травня пройшла операція. Зараз почуваюся набагато краще, ніж навіть до подій, які змусили мене залишити рідний дім. Набрала вагу, можу спокійно дихати, ходити. Для мене це велике щастя, – ділиться вона. 

Хоча ЗСУ звільнили Херсон ще в листопаді минулого року, жінка не ризикує повертатись. Життя у фронтовій зоні надто складне для хворої. Вона вірить, що найближчим часом ЗСУ відкинуть загарбників подалі, і тоді вона зможе повернутися додому. 

«Синку, не вертайся!»

Працівник лікарні та Стефан Озарко. Фото: «Нова доба»

Історія Стефана Озарка  з села Великі Копані Олешківського району Херсонської області одна з найтрагічніших серед тих, які ми наводимо. Хоча б тому, що хлопцеві ледве виповнилося 19 років. Хворіти на онкологічне захворювання він почав значно раніше. До повномасштабного вторгнення хлопець боровся з раком вже два роки. 

– Перші симптоми з’явилися відразу на початку 2020 року. Після свят відчув постійний біль у спині. Подумав навіть, що просто десь потягнув, адже відзначали новорічні свята з друзями активно. Потім раптом піднялася температура. І відразу майже до 40. Збити вдома не змогли. Це злякало ще більше, – розповідає хлопець. – Поїхали в лікарню, там я здав аналізи. Сказали, що в мене недостатньо цукру в крові. Ми не зовсім розуміли, що це значить, тому поїхати в іншу лікарню. Там теж взяли аналізи. Виявилося, що в мене лейкемія. Зрозуміло, що в нашому селі і навіть районі таке лікувати не могли. Мене перевели до Києва. Там я отримав п’ять хіміотерапій. Мені зробили пересадку кісткового мозку від брата. 

У 18 років гостра стадія хвороби відступила. Хлопця перевели в Черкаси. Тут постійно не лежав. Періодично приїжджав з дому на обстеження та лікування. Так і було в кінці лютого 2022 року. 

– Я приїхав у Черкаси 23-го для проведення додаткового переливання крові. 24-го мені зателефонувала мама. «Синочок, каже, в наш дім прийшла війна!» Я відповідаю: «Мамо, я знаю, вся Україна у стані війни.» А вона: «Ні, ти не зрозумів – вони прямо зараз входять в наше село. Якщо можеш залишиться там – не вертайся». 

Але він повернувся. Адже вдома лишалися мама та 14-річний брат, яких незважаючи на хворобу хотів захистити. Село опинилося в окупації. Разом із хворим хлопцем та його рідними. Про те, як виживали в тих умовах дуже згадувати юнак не хоче. Лише каже, що настав такий момент, коли більше лишатися не було сил. 

Вибратися з тимчасово окупованої території вдалося завдяки відважності українських волонтерів. Вдалося знайти прихисток на Черкащині в односельців, які встигли виїхати і оселитися тут до повномасштабного нападу Росії. 

Повертатися хлопцеві наразі нікуди, адже село розміщується за 30 кілометрів від Херсона – в глиб окупованої території. Більше того, за даними розвідки, воно стало військовою базою для окремої гвардійської бригади армії РФ. Та Стефан не втрачає надію на те, що сили оборони України виженуть загарбників з його рідного села і він знову зможе прогулятися вуличками, на яких проходило його дитинство. 

Нині хвороба в хлопця перейшла в стан ремісії. Згідно з українським законодавством загроза рецидиву онкозахворювання не дозволяє хлопцю стати до зброї, та він знайшов інший спосіб бути корисним своїй країні. Стефан Озарко подав документи на вступ до Черкаського національного університету і планує стати професійним психологом, щоб допомагати людям, які, так як і він сам, постраждали від війни. 

Ілюстративне фото. Джерело: depositphotos.com

5 тисяч кілометрів заради лікування 

Ім’я героїні третьої історії ми називати не будемо.Вона зараз вона живе в окупованому Маріуполі. Тому зайвий розголос може їй нашкодити. Свою боротьбу із раком почала ще в 2012 році. 

– У мене мієлома. 97 % стовбурових клітин пошкоджено. Крім цього була пухлина в голові. Шукала багато різних способів і лікувальних закладів. Зрештою опинилася аж в Москві. На той час ми були в стані миру з росіянами. Потрапила в клініку при Головному військовому клінічному госпіталі імені Бурденка. Там мене обстежили і оперувати відмовилися. Поставили діагноз лімфолейкоз. Рідні зв’язалися зі спеціалістами в Ізраїлі. Вони взялися вилікувати, але поставили умову: з собою потрібно мати не менше 100 тисяч євро. Таких грошей, звісно, мені назбирати не вдалося, – розповідає вона. 

Тож жінка повернулась в Україну. Хвороба прогресувала. Її почали лікувати в лікарні в Донецьку

–Провели дві трансплантації. Я отримала 30 «хімій». Це не давало лікувальних результатів, але утримало хворобу від прогресування. Так тривало до початку гібридної форми війни, з якої Росія почала вторгнення. У 2015-му було вже дуже важко і завідуюча мого відділення вирішила виїжджати з Донецька, а я не хотіла продовжувати лікування без неї. Ми разом по інтернету знайшли відповідний заклад в Черкасах і вирушили туди. Скажу відверто, це було зробити не просто. Не ходили ні потяги, ні автобуси. Добиратися доводилося непростими шляхами. Але ми справились, – згадує вона. 

Зрештою завідуюча опинилася в Києві, а її пацієнтка в Черкаському диспансері. Вона й досі продовжує тут своє лікування. Щоправда тепер для цього доводиться долати майже 5 тисяч кілометрів в один бік. 

– З окупованого Маріуполя їду в Росію, звідти – в Європу, потім – в Україну. Назад так само, але в зворотному порядку. На це йде 3-4 доби самої дороги, а якщо враховувати ще й різні затримки на кордонах та фільтраційні заходи на окупованих територіях, то доходить і до 15 діб. 

Знайти лікувальний заклад ближче жінка не хоче, адже саме в Черкаському онкоцентрі медики добились позитивного результату в лікуванні.

– Мені це подобається і підходить, і нічого іншого я не хочу. Ну і крім того, таких добрих і водночас професійних лікарів як тут, я зустрічала лише в Донецьку до війни, а такого медичного закладу, як у Черкасах, взагалі ніде більше не бачила. Тут надзвичайно ретельно ставляться до всього і створюють особливу атмосферу для пацієнта, – каже жінка. 

Покинути окупований Маріуполь і оселитися ближче до лікувального закладу – вона не може. Бо там лишається її мама. 

– Бойові дії в місті спричинили їй важку травму. Життя лікарі врятували, але були змушені видалити шлунок. Я з нею проживаю і доглядаю. І це моє місто. Чому я маю його залишати? Хай забираються ті, хто прийшли в мій дім зі зброєю, – пояснює вона.

До повномасштабного вторгнення жінка мала першу групу інвалідності. А нині росіяни вважають, що вона придатна до роботи. 

– Росіяни мене «вилікували». Зібрали комісію, вона вирішила, що я ще можу працювати, і дали другу групу. Звісно ж, зменшили виплати. Тому доводиться підпрацьовувати, – розповідає вона. 

Попри важку хворобу вона клеїть шпалери, шпаклює та фарбує. 

– Я не звикла жалітися. І боятися нікого не збираюсь. В нас є приказка: смерть – це гідний суперник. Це значить, що її потрібно не боятися, а поважати і вивчати. Прораховувати, звідки і як вона може нанести удар. І бити у відповідь. Боротися для того, щоб жити. У Черкасах в онкоцентрі на стіні одного з поверхів побачила вивіску «Рак – це не вирок». Я кілька разів навмисне приходила дивитись на неї. Це ж та сама приказка, тільки в медичній формі. Це сильно. Це по-нашому. Це по-українськи.

Над матеріалом працювали: Владислав Бедринець, Тетяна Очеретяна
Джерело: novadoba.com.ua

Головне фото: depositphotos.com


Підписуйтесь на сторінки УГСПЛ у соціальних мережах:

Facebook | Instagram | Telegram юридичний | Telegram з анонсами подій Twitter Youtube


Якщо ви стали свідком чи жертвою воєнного злочину РФ, повідомте про це. Напишіть на пошту: [email protected] або просто залиште контакти й правозахисники з вами зв’яжуться. Кожна історія важлива! Ці свідчення не дозволять забути про горе, яке росіяни принесли на українські землі та покарати винних.

З початку повномасштабного вторгнення, у рамках ініціативи Т4Р, задокументовано понад 49 тисяч воєнних злочинів Росії проти України. Усі дані документатори вносять у загальну базу, яка оновлюється щодня.

Нагадуємо, що мережа громадських приймалень УГСПЛ надає юридичну допомогу постраждалим унаслідок війни Росії проти України, за підтримки Програми Агентства США з міжнародного розвитку (USAID) «Права людини в дії», яка виконується Українською Гельсінською спілкою з прав людини. Ми працюємо у 18 областях країни. Щоби дізнатися наші контакти, натисніть ТУТ

Погляди та інтерпретації, представлені у цій публікації, не обов’язково відображають погляди USAID, Уряду США. Відповідальність за вміст публікації несуть виключно автори та УГСПЛ. 

Якщо помітили помилку на сайті, будь ласка, виділіть текст та натисніть ctrl-enter.

Також може бути корисним

Приєднуйтесь

Робiмо велику справу разом!
Підтримати Стати волонтером Пройти стажування

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: