Плейлист вбивць: як ноти ховають звуки катувань
У стінах Мелітопольського КПЗ лунає гучна музика та болісні стогони. Гучною музикою російські військові намагаються...
26 April 2024
Прикордонні села Стара та Нова Радча на Житомирщині були одними з перших населених пунктів, куди на світанку 24 лютого вдерлись російські окупанти. З Нової Радчі до КПП «Вільча», звідки заходили російські колони, усього 12 км. А по прямій до кордону з Білоруссю лише 3 км. Тож місцеві прокинулись не від звуків далеких вибухів, а від того, що українські прикордонники прийняли бій з окупантами. Мешканка села Нова Радча Зоня Станіславівна Дехтяренко через місяць після повномасштабного вторгнення Росії втратила чоловіка. І у 78 років поранена мусила дві доби йти лісами на підконтрольну Україні територію. Свою історію вона розповіла документаторам Української Гельсінської спілки з прав людини, які збирають свідчення воєнних злочинів, в рамках ініціативи «Трибунал для Путіна».
Швидка окупація
Світанок 24 лютого 2022 року Зоня Станіславівна не забуде до кінця своїх днів.
– Син якраз чергував на котельні. Прибігає і каже: «Збирайтесь, мамо, війна почалась». А я думаю: «Яка війна?». Коли стало там стріляти (на КПП «Вільча» – прим. ред.), то у нас у спальні підіймалась підлога від вогню, кімнати були всі освітлені залпами. Я думала, що все – я помру.
Російські колони зайшли в Україну.
– Вони сміло їхали на Чорнобиль по вільчанський дорозі, – згадує пані Зоня. – Коли колони йшли, ікони падали та стіни здригались. Колони довго їхали. Ми всі перелякались. Люди поховались в погреби. А літаків може 70 пролетіло – вони стріляли, але не в нас. Коли стало тихо, син запропонував виїхати.
Зоня Станіславівна та Іван Іванович відмовились, бо не хотіли лишати господарство.
– У мене було дві кози. Одну потім собаки з’їли, і курей теж поїли, – продовжує жінка.
Почалася окупація. Магазини не працювали, тож місцеві жили на свої запаси. Хліба не було, але Зоня Станіславівна мала сухарі на печі. Коли ж зникло світло та газ, то до хати Зоні і Івана приходили односельчани, щоб зарядити телефони. Їхній будинок був обладнаний сонячною батареєю, тому електрику вони мали. А грілись з допомогою печі. З кожним днем окупації село спустошувалось – місцеві виходили.
– Ми ночами не спали, – розповідає жінка. – Страшно було. Коли літаки летіли туди (на Київ чи Житомир – прим. ред.), то летіли високо, а коли повертались назад, то було враження, що у вікно залетить. Так низько летіли.
Смертельний обстріл
19 березня Іван Іванович пішов топити піч, а Зоня Станіславівна пішла у хлів. О четвертій дня жінка почула вибух.
– Вікна всі полетіли, стелю трохи порубило, димоходи на хатах розвалило, – згадує пані Зоня. – Я забігаю на веранду, а чоловік лежить весь у склі та крові. Я не знаю, що мені робити, бо я його не витягну. Я лягла поруч, обійняла його і кажу: «Будемо помирати удвох». А він каже: «Ти хоч поклади голову на мене, бо ж тобі скло набереться в очі». Нога в нього була поранена. Страшне там було: плоть змішана з костю.
Потім вони почули ще три вибухи.
– Я підняла голову: а там – все горіло аж до неба, – розповідає жінка.
Пані Зоня теж була поранена в ногу, але побігла до сусіда Олександра по допомогу. Той разом з товаришами прийшли до Дехтяренків, взяли двері та поклали пана Івана на них. Чоловіка на дверях віднесли в поле – боялися, що вогонь з сусідньої хати перекинеться.
– Тут літали вертольоти, а в нас на даху була сонячна батарея. То вони бачили, що чоловіки та жінки сюди ходять. Хто його знає, може вони й за те і націлились на нас, – припускає жінка.
В надії урятувати Івана Івановича Олександр побіг по допомогу до російських військових, які стояли в селі. На прохання ті лише відповіли: «Нехай помирає».
– Увечері чоловіка принесли з поля додому. А вночі десь о першій годині він помер. Сусіди викопали яму в дворі та поклали його туди. Трішки прикрили, щоб хоч собаки не дерли. Але не встигли закопати, бо почався обстріл, – згадує пані Зоня. – Чотири місяці чоловік лежав не похований.
Коли обстріл вщух, чоловіки повернулись і запропонували вийти з окупованого села.
Порятунок
20 березня вони пішли з Нової Радчі. Щоб не натрапити на окупантів, йшли через ліс.
– Ми не взяли нічого. Навіть шматочка хліба. Я дві доби йшла у 78 років з пораненою ногою. Я просила смерті і казала хлопцям: «Кидайте мене та тікайте самі».
На наступний день вони дійшли до села Тичків. Коли вони йшли по селу, почався обстріл.
– Я вже думала, що тут ми зустрінемо наш кінець. Ото ідемо – летить дрон. За ним – зразу два літака з Білорусі. Саша кричить: «Лягаємо в канаву». Ми і стрибаємо туди. Літаки поскидали бомби. Бачимо – там вже горить ліс. Ми повставали і йдемо далі. Три рази падали в ту канаву, бо літаки літали, – розповідає Зоня Станіславівна.
Лісами, полями змучені вони таки вийшли на підконтрольну українцям територію. Пораненій пані Зоні потрібна була допомога, тож її повезли в лікарню на Овруч.
– Як мені стали перев’язку на рані робити, я й втратила свідомість, – каже вона.
Лікарі рекомендували залишитись в лікарні під наглядом. Жінка відмовилась. Через чотири місяці щоденного лікування рана зажила.
– Але яма на нозі лишилась. Ночами я нормально не сплю, шукаю ногою холодне місце. Стати не можу, нога як колодка, – каже вона.
Коли Нову Радчу звільнили, Зоня Станіславівна повернулась додому. Чоловіка Івана, з яким жінка прожила все життя, нарешті відкопали та перепоховали по-людськи на кладовищі.
Цю історію задокументували правозахисники Громадської приймальні УГСПЛ міста Рівне.
Якщо ви стали свідком чи жертвою воєнних злочинів РФ, повідомте про це. Напишіть на пошту: [email protected] або просто залиште контакти й правозахисники з вами зв’яжуться. Кожна історія важлива! Ці свідчення не дозволять забути про горе, яке росіяни принесли на українські землі та покарати винних. З початку повномасштабного вторгнення, у рамках ініціативи Т4Р, задокументовано понад 36 тисяч воєнних злочинів Росії проти України. Усі дані документатори вносять у загальну базу, яка оновлюється щодня.
Нагадуємо, що мережа громадських приймалень УГСПЛ надає юридичну допомогу постраждалим унаслідок війни Росії проти України, за підтримки Програми Агентства США з міжнародного розвитку (USAID) «Права людини в дії», яка виконується Українською Гельсінською спілкою з прав людини. Ми працюємо у 18 областях країни. Щоби дізнатися наші контакти, натисніть ТУТ.
Якщо помітили помилку на сайті, будь ласка, виділіть текст та натисніть ctrl-enter.
У стінах Мелітопольського КПЗ лунає гучна музика та болісні стогони. Гучною музикою російські військові намагаються...
26 April 2024
Обмеження консульських послуг для чоловіків призовного віку за кордоном не вплине на темпи мобілізації в...
24 April 2024
До юристів громадських приймалень Української Гельсінської спілки з прав людини часто звертаються родини загиблих військових,...
23 April 2024
Комісар Ради Європи з прав людини Майкл О’Флаерті свій перший візит на цій посаді здійснив...
23 April 2024