Три реальності - Українська Гельсінська спілка з прав людини
Повернутись назад

Три реальності

Новина

Під час Євромайдану український народ боровся проти встановлення диктатури, проти спроби затягнути Україну в неприйнятний для нашого суспільства «русский мир». Це була боротьба за європейські цінності: за свободу, за гідність, за права людини. І, зрештою, за незалежність України. Зіткнувшись з жахливим насильством і звірством режиму Януковича, український народ скористався своїм природним правом на повстання. Після перемоги Революції Гідності ми отримали новий виклик – зовнішню агресію Росії, яка ретельно готувала напад, раніше цинічно підтримувала режим Януковича і стояла за кривавими подіями на Майдані. Все це зумовило подальший розвиток України.

Силові структури, що програли війну власному народові, виявилися деморалізованими, бюджет – порожнім. Держава лежала на обох лопатках. У цей момент Росія організувала анексію Криму, чому Україна була не в змозі чинити опір. У країні наростав хаос, організований і контрольований російськими спецслужбами. Почалася гібридна війна Росії проти України. Незважаючи на це, нова влада зуміла подолати гостру політичну кризу і утримати економіку від повного падіння і дефолту. Були заново створені боєздатна армія і служба безпеки, були створені і підготовлені добровольчі батальйони і Національна гвардія, які рятували країну в перші місяці війни. Були припинені спроби розширення географії конфлікту з Росією за межі Донбасу. В таких складних умовах 25 травня вдалося успішно провести демократичні вибори Президента, а 26 жовтня – парламенту. Співпраця державних органів з громадськістю стала набагато більш ефективною, а влада достатньо відкритою. Вдалося розпочати реформу кримінальної юстиції. Прийнято новий закон «Про прокуратуру», антикорупційні закони, прийнята Стратегія реформування органів внутрішніх справ, написана експертами правозахисних організацій. Український народ об'єднався і став сильною єдиною нацією. Волонтерська діяльність, солідарність і взаємодопомога стали масовими. За даними фонду «Демократичні ініціативи» та КМІС допомогу армії і переселенцям надали 77% (!) населення України. А безпосередню активну участь у подіях на Майданах, в добровольчому і волонтерському русі прийняло не менше 20% населення України.

Збройний конфлікт з Росією, що коштує Україні близько 100 мільйонів грн. на день, який забирає всю увагу і всі сили країни, а також інерція корумпованого старого держапарату і корупційних традицій життя суспільства не дають можливості для швидких реформ і стрімкого розвитку країни. Все це створює нові загрози для прав людини. Так, внаслідок безграмотної правової політики держави були прийняті закони про превентивне затримання, про особливий режим попереднього розслідування в зоні АТО та інші. Всі вони порушують Конституцію та міжнародні стандарти прав людини. Варто звернути увагу і на Закон «Про очищення влади», який дискредитує саме поняття «люстрації». Він стосується занадто широкого кола осіб (близько мільйона чоловік) і не відповідає стандартам прав людини: він порушує принцип презумпції невинуватості і право на приватність. Ці закони явно шкодять національним інтересам України.

Тепер у нас в країні існує три реальності. Одна реальність – це життя в демократичній Україні, інша реальність – на півострові Крим, який анексувала Росія. І третя, найбільш трагічна з усіх – життя в південно-східних районах Донецької та Луганської областей, окупованих терористичними угрупованнями, що організовані російськими спецслужбами.

На територіях, підконтрольних бойовикам, немає іншого права, крім права сили. Всі фундаментальні права і свободи порушуються на кожному кроці.

Право на життя в Донецькій і Луганській областях стало примарним. Бойовики розстрілюють людей без суду і слідства. Іноді влаштовують так званий «народний суд» без права на захист, на якому замучену жертву представляють злочинцем, а люди голосують за смертну кару підняттям рук. Мирне населення гине під артилерійськими обстрілами. Терористи, прикриваючись мирними мешканцями, ведуть обстріл українських позицій з артилерійських установок, розташованих біля житлових будинків, шкіл, лікарень. Крім того, встановлені факти артобстрілу житлових кварталів терористами під виглядом українських військових. Але однозначно сказати, що люди гинуть тільки від обстрілів терористів не можна. Можна тільки констатувати факт, що українські збройні сили, на відміну від бойовиків, не стріляють по мирному населенню навмисно.

Точної цифри загиблих немає. За даними ООН за час конфлікту на Сході України загинуло близько 4800 чоловік. Пропало без вісті близько 1700 чоловік. Більше 10 тисяч поранено. Насправді число загиблих значно більше.

За даними СБУ, в катівнях терористів знаходиться близько 500 осіб українських військових і цивільних осіб. Ця цифра також, очевидно, нижче реальної. За даними правозахисних організацій, кількість заручників – близько 900 осіб. Держава не може дозволити собі масово включати в список цивільних осіб, тому що це спровокує терористів брати в заручники якомога більше людей для обміну та викупу. До заручників застосовують страшні катування, в результаті яких багато людей втратили життя, а багато стали інвалідами. Жінок-заручниць не тільки катують, але й ґвалтують – це буденна практика бойовиків.

Зафіксовано факти тортур, викрадень та вимагання також з боку українських силовиків, проте держава реагує на ці злочини, прокуратура порушила низку справ за даними фактами.

Про громадянські та політичні права в окупованих терористами краях не варто навіть згадувати. За українську символіку, за будь-яке необережне слово можна отримати кулю або потрапити в катівню.

Ситуація у сфері соціально-економічних прав наближається до гуманітарної катастрофи. Багато суперечок викликав Указ Президента України, який фактично встановлює економічну блокаду підконтрольних терористам територій. Указ викликаний неможливістю здійснювати економічну діяльність в цих районах. Туди просто неможливо доставити готівку – на інкасаторські машини відразу ж нападають і грабують.

У Криму після анексії почалися переслідування активістів, які підтримували Євромайдан, публічно виступали проти анексії і не погоджувалися з діями нового кримського керівництва і російських окупантів. Деякі були заарештовані і звинувачені у вигаданих кримінальних злочинах, наприклад, відомий режисер Олег Сенцов був заарештований 11 травня за підозрою в тероризмі і вивезений до Москви. Більшість проукраїнських активістів змушені були рятуватися від політичних переслідувань на материковій Україні.

У Криму зафіксовані насильницькі зникнення, політичні вбивства і катування кримськотатарських та українських активістів. Першою резонансною справою стало викрадення і вбивство Решата Аметова. Він був затриманий 3 березня так званою «кримською самообороною» на центральній площі Сімферополя і зник у невідомому напрямку. Через 10 днів його тіло зі слідами катувань було виявлено в селі Земляничне Білогірського району. Причина смерті – проникаюче колото-ріжуче поранення ножем в око. Після цього зникли безвісти з явними слідами насильницького зникнення як мінімум 5 осіб. Крім того, безвісти зникло ще як мінімум 7 активістів за невідомих обставин. Російські окупаційні власті декларують зацікавленість у розслідуванні вбивств і зникнень, але на практиці розслідування не просуваються. Постійними стали незаконні затримання та арешти, а також побиття і катування громадських активістів та журналістів.

Найбільшим переслідуванням піддаються представники кримськотатарського народу. Слідуючи сталінським традиціям, окупаційні власті вирішили вижити кримських татар з їх історичної батьківщини. Лідерів кримськотатарського народу Мустафу Джемілєва та Рефата Чубарова, а також відомого громадського діяча Ісмета Юкселя не впустили до Криму. Будівлю Меджлісу кримськотатарського народу було відібрано. Проти активістів порушуються сфальсифіковані кримінальні та адміністративні справи, на юридичні особи накладають гігантські безпідставні штрафи. Організації у сфері культури заявляють про заборону публічних культурних заходів кримських татар. Повсюдна дискримінація та порушення прав кримських татар, неможливі умови для життя і роботи в Криму – все це організована окупаційною владою «латентна» депортація кримськотатарського народу.

Свобода вираження поглядів в Криму знаходиться ще в гіршому стані, ніж у Росії. Нечисленні проукраїнські медіа або ті ЗМІ, які намагалися вільно висловлюватися, переважно припинили своє існування, зокрема, закритий популярний телеканал «Чорноморка». На території півострова були відключені всі українські, і транслюються тільки російські телеканали. Залишилася єдина телекомпанія, яка дозволяє собі вільні дискусії – кримськотатарська АТР. Але і вона знаходиться під постійним тиском.

Свобода релігії в Криму також під пресингом. Були неодноразові виступи проти мусульман, православної церкви Київського патріархату та Греко-католицької церкви, різко зросла кількість актів вандалізму. Декілька храмів були відібрані у парафіян Київського патріархату. Тут варто відзначити акт солідарності кримських татар, які пустили православних проводити службу в мечеті. Права католиків і протестантів також обмежуються. Священнослужителям цих церков відмовляють у візах, не продовжують свідоцтво на проживання.

Інші громадянські свободи і політичні права також брутально порушуються новими властями. Жорстко обмежується свобода зборів і асоціацій, свобода пересування, брутально порушується право власності.

Українська держава не може ефективно захистити права своїх громадян на окупованих територіях. Але вона могло хоча б сама не порушувати їхні права і не створювати додаткових проблем. В Україні було прийнято низку дискримінаційних законів і підзаконних актів, наприклад, «Про створення вільної економічної зони "Крим"», а також постанова Національного банку України, що оголошує жителів Криму нерезидентами. Правова політика щодо окупованих територій вимагає негайного перегляду, а дискримінаційні положення потрібно скасувати.

Україна зіткнулася з найбільшим внутрішнім переміщенням в Європі з часів Другої світової війни. Зараз лише за даними УВКБ ООН в Україні налічується 610000 зареєстрованих внутрішньо переміщених осіб (ВПО). Так як реєструються далеко не всі, деякі експерти вважають, що реальне число переселенців – понад мільйон. Держава виявилася неготовою для нових випробувань, і значна частина проблем ВПО лягла на плечі волонтерів. Підготовлений громадськістю законопроект «Про вимушених переселенців» був опублікований ще 15 квітня. Він отримав позитивні відгуки міжнародних та національних експертів, але був відкинутий парламентом, а замість нього 19 червня був прийнятий значно простіший закон, який вирішував тільки питання обліку ВПО, але не був спрямований на вирішення їх проблем і навіть створював загрози для їх прав. Президент, дослухавшись до думки громадськості, ветував цей закон. Громадськість у співпраці з владою та міжнародними організаціями підготувала новий законопроект, але його прийняття затяглося до останнього робочого дня парламенту попереднього скликання. Закон набув чинності тільки з 22 листопада. Він є компромісом між громадянським суспільством і державою.

Якщо держава не в змозі забезпечити права людини і виконувати свої фінансові зобов'язання перед громадянами на окупованих територіях, головним її завданням є повне і невідкладне забезпечення всім необхідним ВПО, а також ефективний план евакуації людей з окупованих територій. Поки що уряд незадовільно виконує ці завдання. На Сході України в грудні стояли величезні черги переселенців в відділення Пенсійного фонду за талонами, в яких вказана дата прийому документів у березні. Варто відзначити, що новий міністр соціальної політики Павло Розенко створив робочу групу за участю широкого кола громадських організацій для врегулювання законодавства і правозастосовчої практики в даній сфері. Його дії показують відкритість нового уряду і повинні принести позитивні результати вже в найближчі місяці.

2015 рік буде складним. Гібридна війна Росії проти України буде продовжуватися, суспільству доведеться витримати нові наступи на права людини, триватиме спад економіки і падіння рівня життя. На окупованих терористами територіях та в Криму ситуація буде ускладнюватися. У той же час, є всі підстави сподіватися, що рік стане переломним і у військовому конфлікті, і в проведенні реформ в Україні. На тлі міжнародної ізоляції та економічного спаду Росія надломиться в цьому конфлікті, і внутрішні відцентрові процеси там стануть незворотними. В Україні ефект синергії громадських ініціатив та державної політики повинен вже цього року привести до системних реформ і закласти фундамент для розвитку України. Для цього є всі передумови.