2 березня 2026 року Президент України Володимир Зеленський підписав закон, що дозволяє поліцейським і військовим адміністраціям евакуювати дітей із зон активних бойових дій навіть без згоди батьків — якщо життя чи здоров’я дітей опиняється під загрозою. Після цього їх передають органам опіки. Це урядова законодавча ініціатива, яка є результатом тяжкого досвіду чотирьох років повномасштабної війни, десятків трагічних випадків і тривалої дискусії в суспільстві.
Аксана Філіпішина, керівниця аналітичного відділу Української Гельсінської спілки з прав людини, пояснює, чому це рішення — не про відбирання дітей, а про збереження їхніх життів.
На лінії фронту — населені пункти, де давно немає органів влади, ні світла, ні зв’язку, ні безпеки. Але є діти, які самі виходять до поліцейських і просять їх вивезти, тому що батьки відмовляються залишати домівки. Саме для таких ситуацій — одиничних, але трагічних — і ухвалений закон № 12353.
Не тисячі, а десятки дітей, але кожне життя важливе
— Йдеться не про тисячі дітей, а про десятки, можливо, кількасот, — одразу уточнює Аксана Філіпішина, яка з 2022 року долучена до вдосконалення підзаконних актів щодо евакуації цивільного населення.
Тим не менше, ці випадки реальні й задокументовані. Наочний приклад: родина з двома дітьми повернулась до Новоосинового на Куп’янщині і потрапила під удар. Мати отримала перелом хребта, одна з дітей — опіки та, імовірно, втратила зір. Батько загинув. Це була вже друга евакуація цієї родини.
Поліцейські з підрозділу «Білі янголи» в умовах активних бойових дій, де вже не функціонує жодна цивільна адміністрація, рятували дітей, які самостійно зверталися по допомогу. Існує також і інший вимір цієї трагедії: самі діти зверталися до поліцейських із проханням їх вивезти, бо батьки з різних причин відмовлялися залишати домівки, а діти фізично не могли евакуюватися самостійно.
Що конкретно змінює закон
До цього закону поліція не мала права евакуювати дитину без батьківської згоди, навіть якщо орган опіки на тій території вже не функціонував. Тепер це право закріплено законодавчо.
Закон вносить зміни до Сімейного кодексу — зокрема до статей 150 та 164, які покладають на батьків обов’язок забезпечувати безпечні умови життя дитини. Тепер за невиконання цього обов’язку в умовах оголошеної примусової евакуації передбачена реальна відповідальність.
У процедурному сенсі обов’язкова евакуація і примусова евакуація — це не тотожні поняття. Обов’язкова евакуація означає встановлення державою режиму, за якого перебування цивільних, зокрема дітей, у певному населеному пункті визнається небезпечним і підлягає припиненню. Примусовий спосіб — це крайній інструмент реагування у випадку невиконання цього припису.
Окрім того, запроваджується пропускний режим для населених пунктів, з яких евакуйовано мирних жителів. Встановлення такого режиму має запобіжний характер. Його мета — унеможливити повторне повернення дітей у зону активних бойових дій одразу після евакуації, що раніше неодноразово призводило до нових ризиків і трагедій. Це реакція на поширену практику: евакуйовані примусово сім’ї через місяць-два поверталися назад — разом із дітьми.
Що відбувається з дитиною після евакуації? Чи заберуть її назавжди?
Найчастіше звучить питання: куди потрапляє дитина і як батьки зможуть її забрати? Аксана Філіпішина наполягає: безпідставного «відбирання» і позбавлення батьківських прав у цій процедурі немає.
За чинним законодавством, дитина, тимчасово роз’єднана з батьками має бути тимчасово влаштована відповідно до законодавства, наприклад, передається до патронатної сім’ї. Батьки не позбавляються батьківських прав автоматично — вони залишаються законними представниками своїх дітей. У будь-який момент, як тільки покинуть небезпечну зону, вони можуть приїхати й забрати дитину з транзитного центру або патронатної родини, куди її тимчасово влаштують. Питання позбавлення батьківських прав може порушуватись лише судом і не раніше, ніж через півроку повної відсутності батьківського інтересу до життя і долі дитини.
— Процедура евакуації — це не раптовий «прихід поліцейських із зброєю», — нагадує правозахисниця.
Важливо розуміти, що примусова евакуація застосовується як крайній захід. Їй передують тривалі роз’яснювальні заходи, офіційні оголошення про обов’язкову евакуацію, письмові попередження та фіксація відмов. Лише у випадку, коли батьки свідомо не виконують припис про обов’язковий виїзд із зони активних бойових дій, може йтися про втручання з боку поліції.
Ризики є, але вони процедурні
Процедурні деталі — який орган опіки приймає дитину, як вона обліковується, куди влаштовується, на яких умовах повертається батькам — має бути врегульовано на рівні підзаконних актів. Постанова №841 щодо порядку евакуації цивільного населення, яка діє з 2013 року і постійно оновлюється, передбачає транзитні центри з соціальними працівниками, де діти мають бути оформлені відповідно до норм міжнародного гуманітарного права.
Основний ризик: затягування з ухваленням підзаконних актів. Поліція вже має право, але деталізованих інструкцій, кому і куди передавати дитину, поки бракує.
— Від того, як швидко спрацює уряд, залежить, чи зможуть батьки швидко знайти своїх дітей і об’єднатися з ними, — наголошує аналітикиня. Тобто ефективність закону напряму залежатиме від оперативності Кабінету Міністрів України, точніше профільних міністерств.
Аксана Філіпішина, керівниця аналітичного відділу УГСПЛ
Ключовим елементом безпеки процедури є належний облік дітей у транзитних центрах і фіксація обставин їхнього переміщення. Від швидкості ухвалення урядових підзаконних актів залежить, наскільки оперативно батьки зможуть отримати інформацію про місце перебування дитини та возз’єднатися з нею після виїзду з небезпечної території.
Конституція проти батьківських прав: що переважає?
Стаття 27 Конституції гарантує право на життя як найвищу соціальну цінність. В умовах воєнного стану, відповідно до статті 64, окремі права і свободи можуть обмежуватись. Одним із таких обмежувальних прав є право на свободу пересування і вільний вибір місця проживання. Це означає, що держава за особливих обставин може встановлювати певні обмеження, якщо того потребує захист права на життя. Право батьків на спільне проживання з дитиною в зоні обстрілів до таких обмежень цілком вписується.
Сам факт евакуації дитини без згоди батьків не означає автоматичного позбавлення їх батьківських прав. Закон не змінює загальної судової процедури і не створює спрощеного механізму розірвання сімейних зв’язків. Йдеться виключно про тимчасовий захід безпеки в умовах безпосередньої загрози життю чи здоров’ю дитини.
— Дитина не є власністю батьків, і їхнє право на дитину не є безумовним, — наголошує Аксана Філіпішина. Держава вже давно позбавляє батьківських прав тих, хто вчиняє насильство або нехтує виконанням своїх обов’язків. Питання примусової евакуації — з тієї самої логіки.
Евакуація дітей у межах території власної держави з метою їхнього захисту від активних бойових дій не є порушенням міжнародного гуманітарного права. Положення Четвертої Женевської конвенції, які вимагають згоди батьків, стосуються насамперед переміщення дітей за межі держави, а не внутрішніх заходів безпеки.
Непопулярне рішення заради виживання
— Коли йдеться про збереження життів і виживання нації, держава зобов’язана діяти рішуче — навіть якщо ці рішення є непопулярними, — наголошує Філіпішина.
Наразі статистика говорить сама за себе: 686 загиблих дітей, понад 2 300 поранених, 20 000 депортованих Росією. Близько 60 000 дітей вже позбавлені батьківського піклування — до початку дії цього закону.
У підсумку йдеться не про конфлікт між державою і батьками, а про баланс між батьківськими правами та обов’язком держави гарантувати право дитини на життя і безпеку.
Підписуйтесь на сторінки УГСПЛ у соціальних мережах:
