Право на батьківство в контексті використання репродуктивних технологій

Поруч з правом на сім’ю, яке є загальновизнаним і закріплене на міжнародному рівні, варто говорити також про окремий правовий інститут – право на батьківство, яке претендує на захист з боку держави і суспільства.

    Однак неможливо розглядати право на батьківство  лише в контексті сім’ї. На сучасному рівні розвитку суспільства та у зв’язку з новітніми досягненнями науки та медицини ми можемо говорити про нові горизонти у розумінні цього поняття.

    Варто зазначити, що в цій статті батьківство розуміється не як «соціально-правовий стан чоловіка, зареєстрованого батьком дитини», а право на батьківство розглядається у відношенні як батька, так і матері дитини.

    Право на батьківство можна розуміти як право стати батьками, і як право реалізовувати свої права як батька чи матері. В першому варіанті право на батьківство – це право бути батьком чи матір’ю. Воно випливає із самої суті людини, тому його можна вважати природним та невідчужуваним. Якщо брати за основу цю позицію, то з юридичної точки зору право на батьківство виникає з моменту народження, хоча зрозуміло, що особа не одразу може його реалізувати – оскільки це потребує достатнього рівня розвиту індивіда, статевої зрілості та репродуктивного здоров’я.

    Виникає питання – яким чином може реалізувати  своє право стати батьком (матір’ю) особа, яка в силу певних причин не може природним шляхом зачати і народити дитину? Існує два шляхи вирішення проблеми: за допомогою соціального батьківства або ж із використанням методів штучної репродукції людини.

    Зважаючи на те, що репродуктивні технології стають все більш розвиненими й ефективними, саме в цій сфері постає багато питань щодо правового регулювання, зокрема в контексті батьківських прав.

    У разі, якщо жінка, яка перебуває у шлюбі, народжує дитину із застосуванням методів репродуктивної медицини, батьком дитини записується її чоловік. На прикладі законодавства України це виглядає так: згідно частини першої статті 123 Сімейного кодексу «у разі народження дружиною дитини, зачатої в результаті застосування допоміжних репродуктивних технологій, здійснених за письмовою згодою її чоловіка, він записується батьком дитини». З цієї норми зрозуміло, що не має значення, чий генетичний матеріал використовується – цього подружжя чи чужорідний. Підтвердженням слугує також положення частини третьої цієї ж статті: «подружжя визнається батьками дитини, народженої дружиною після перенесення в її організм ембріона людини, зачатого її чоловіком та іншою жінкою в результаті застосування допоміжних репродуктивних технологій».

    Разом з тим, коли практика проведення відповідних  операцій лише впроваджувалася і  у більшості держав не було належного  правового регулювання, виникали питання  щодо батьківства чоловіка за умови, що донором був не він. В 1964 році Верховний суд Болгарії виніс рішення в цивільній справі про відмову від дитини, народженої в результаті штучного запліднення, яке відбувалося зі згоди чоловіка. В рішенні зазначалося, що чоловік, який дав згоду на штучне запліднення своєї дружини, в результаті якого була народжена дитина, не має права оспорювати батьківства. Згодом це рішення лягло в основу відповідної правової норми в законодавствах багатьох держав і згідно якої не допускається відмова від дитини за умови згоди чоловіка на штучне запліднення своєї дружини.

    Розглянута  проблематика стосувалася ситуації, коли штучне запліднення здійснювалося  сім’ями. Однак такі операції можуть здійснювати і незаміжні жінки. В такому випадку жінка одноособово приймає рішення про штучне запліднення, а народжена нею дитина прирівнюється до народженої поза шлюбом.

    Проте чи не найбільш проблемним в контексті  використання репродуктивних технологій як способу забезпечення права на батьківство є питання сурогатного материнства.

    Сурогатне материнство визначають як «метод лікування  безпліддя, один із методів лікування  допоміжних репродуктивних технологій, при якому ембріон, отриманий  від генетичних батьків, переноситься в порожнину матки іншої жінки».

    В наш час ставлення до такого явища неоднозначне: є країни, в яких сурогатне материнство заборонене. Так, наприклад, у Німеччині спроба імплантувати ембріон жінці, яка у наступному має намір відмовитися від своєї дитини, є злочином, відповідальність за який несе лікар, який здійснив операцію з пересадки ембріона. У Норвегії, Іспанії, Швейцарії дозволено лише некомерційне сурогатне материнство. У Канаді сурогатне материнство дозволене, але договір із сурогатною матір’ю не має юридичної сили, тобто жінка (сурогатна матір) може залишити народжену дитину собі».

    Схожа ситуація в Російській Федерації: згідно пункту другого частини 4 статті 51 Сімейного кодексу РФ: «особи, що перебувають у шлюбі між собою і дали згоду в письмовій формі на імплантацію ембріона іншій жінці з метою його виношування, можуть бути записані батьками дитини тільки зі згоди жінки, яка народила дитину (сурогатної матері)».

    В Україні законодавець стоїть на позиції захисту інтересів подружжя: згідно з частиною 2 статті 123 Сімейного кодексу України «У разі перенесення в організм іншої жінки ембріона людини, зачатого подружжям в результаті допоміжних репродуктивних технологій, батьками дитини є подружжя».

    Підставою для виникнення правовідносин сурогатного материнства є договір про сурогатне материнство. Відповідно, за умови відсутності в законодавстві країни заборонної норми щодо здійснення цієї процедури але й за відсутності законодавчої регламентації, слід виходити із умов договору. Проте тут практика також неоднозначна. Для прикладу, в США спершу вважалося, що перевагу має положення договору – обов’язок жінки передати дитину подружній парі. Проте зараз вже існують судові прецеденти, які можуть змінити ситуацію: розглядаючи справу про відмову однієї сурогатної матері віддати дитину подружжю-замовникам, суд визнав за нею право на побачення з дитиною.

    Отже, на сьогодні держави йдуть різними  шляхами при вирішенні питання  правового регулювання використання репродуктивних технологій. На міжнародному рівні також немає відповідних конвенційних норм, які б регулювали ці питання. І це зрозуміло, оскільки в подібних ситуаціях виникає багато не лише правових, але й морально-етичних запитань, які неможливо вирішити однозначно. Проте у всякому разі держави повинні стояти на захисті прав батьків та найкращих інтересів дітей.  

Фото з сайту: http://www.zdr.ru