Політика традиційних цінностей - Українська Гельсінська спілка з прав людини
Повернутись назад

Політика традиційних цінностей

Новина

13 липня в центрі Києва відбувся семінар – тихо, без політичних скандалів чи бійок. А тим не менш, прикро, що ЗМІ та суспільство фактично не звернули уваги на прямо сюрреалістичну подію, та документ, який захоплено обговорювався – «Основи вчення Руської Православної Церкви про достоїнство, свободу і права людини». Ентузіазм у одного із присутніх – нардепа Вадима Колісниченка – не мав меж і він уже вніс до Верховної Ради проект Постанови «Щодо схвалення Декларації Верховної Ради України про гідність, свободу і права людини», побудований на основі цього документу. Назва напрочуд гарна та жодних застережень ніби не викликає, але із висновками раджу не поспішати.

В пояснювальній записці до Постанови, п.. Колісниченко чомусь стверджує, що «Українська Православна Церква розробила і видала «Основи вчення Руської Православної Церкви про достоїнство, свободу і права людини», хоча окрім назви Церкви, документ, який нардеп хоче «втілити в суспільному житті», є перекладом «Основ учения Русской Православной Церкви о достоинстве, свободе и правах человека»

На презентацію саме цього документу і зібрались запрошені 13 липня. Можемо тільки здогадуватися, якими критеріями керувались організатори, запрошуючи гостей – організації-члени Української Гельсінської спілки з прав людини, наприклад, дізнались про захід виключно із ЗМІ та досить дивного прес-релізу, нібито зі Секретаріату Омбудсмена, але написаного чомусь тільки англійською мовою. Під спільним головуванням Митрополита Симферопольського і Кримського Лазаря й Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини Ніни Карпачової обговорювали документ, котрий остання назвала «цивілізаційним». Висловлювання п. Карпачової взагалі дають підстави думати, що разючий дисонанс між «Основами» та конституційними нормами й правами людини, котрі вона покликана захищати, її, так само як п. Колісниченка, не надто обходить.

Окрім Омбудсмена, участь у заході взяли Леонід Кучма, п. Колісниченко, високопосадовці, одна представниця ООН, котра пояснює, що сиділа там менше двох годин, та деякі представники правозахисних організацій, зокрема й з Міжнародної амністії в Україні.

Тобто, цим «цивілізаційним документом».захоплювались аж ніяк не тільки представники Православної Церкви Московського патріархату. Можемо сподіватися, що в парламенті швидко впораються з постановою п. Колісниченка, яка би звела нанівець не одне положення Конституції України, але захват одних та мовчання інших не можуть не викликати подив.

Зазвичай люблю відшукувати вказані цитати з Євангелія чи інших текстів. Наче з автором на хвилинку йдеш разом, а шлях у кожного довгий та самотній. Проте тут слова ті самі, але нам указують на невідомий шлях та ландшафт. Христос, котрий звертався до кожного, до особистості, десь зник, а залишився тільки гріх, від котрого має напряму залежати гідність людини. Та й що розуміється під гріхом, і відповідно, що необхідно для очищення – теж викликає серйозні застереження. Складається враження, що моральна чистота залежить фактично від сексуальної орієнтації та поведінки, від законослухняності, тощо. Поза увагою авторів залишається не тільки Христос Євангелія, але й слабкість та покаяння Петра, який «перше ніж заспіває півень двічі», три рази відрікся від Христа (Марко 14:71-72). Дивна вибірковість для будь-якого суспільства, церкви, взагалі, для будь-якої людини в пострадянському просторі.

Важко не пригадувати радянські часи, адже звинувачення на адресу «Заходу» та якихось неназваних, але безумовно, небезпечних правозахисних норм є до болю знайомими. Чи справді так фатально не розуміють суть прав людини, не берусь судити, але, на жаль, читачам цього документу дуже легко заплутатися. Якщо обурююсь і почну доводити, що вегетаріанці не є збоченцями, багато читачів вирішить, що хтось висунув таке безглузде звинувачення. Коли читаємо ось таке: «Права людини не можуть бути вищими за цінності духовного світу», не всі, на жаль, догадаються спитати, а хто, власне, це заперечує? Або ще абсурдніше: «Права людини не можуть бути підставою для того, щоб змушувати християн порушувати заповіді Божі».

Щось явно зачарувало українських посадовців, але навряд чи сила аргументації. До кінця незрозуміло, що саме вони мають проти самої Загальної декларації прав людини чи Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод окрім совєтських штампів про те, що все «звідти» погане. Читаємо : «Під виглядом захисту прав людини одним цивілізаціям не слід нав’язувати свій устрій життя іншим. Правозахисна діяльність не повинна служити політичним інтересам окремих країн». Все настільки нагадує дедалі агресивнішу риторику від російських імперіалістів, що жах бере від явного бажання як Вадима Колісниченка, так і Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини злитися в один хор. Нардеп узагалі розійшовся зі своєю критикою:

«сучасна система так званих «універсальних прав людини» відображена в більшості міжнародних документів, закріплена в Конституції та низці законів України, сформована переважно на основі ліберально-протестантської західної традиції з притаманним їм антропоцентризмом та крайнім індивідуалізмом, не працює належним чином на українському ґрунті»

Деякі слова, на превеликий жаль, уже набули якоїсь магічної сили. Візьмемо, наприклад, словосполучення «традиційні цінності», які всі політики та посадовці, зокрема, й Омбудсмен, кинулись захищати, але ніяк не поспішають визначити – та хоча би перерахувати. При нинішній владі в РФ, Російська Православна Церков Московського патріархату (РПЦ МП) дедалі активніше консолідує свою позицію «державної релігії». А в Україні, де значна частина населення сповідує інші конфесії чи релігії, або взагалі не є віруючими? Чи турботу про їхні права теж слід уважати «згубним впливом Заходу»? Ті громадяни мають всі підстави питати, до кого вони можуть звертатися, коли читають, що «Уповноважений Верховної Ради України з прав людини Ніна Карпачова відзначила актуальність і необхідність осмислення прав людини з церковного погляду. Вона запевнила, що її позиція збігається з позицією Української Православної Церкви»: http://orthodoxy.org.ua/uk/tserkovni_hroniki/2009/07/15/25253.html#

Теза, яку неодноразово повторюють в «Основах», що уявлення про гріх і чесноту, на відміну від поняття прав людини, є незмінним, не витримує критики. Серед одних тільки християнських конфесій немає одної позиції стосовно багатьох питань, щодо котрих РПЦ МП висловлюється цілком категорично. В «Основах» критикують не стільки права людини, скільки засади життя в плюралістичній демократії, де не можеш нав’язувати власне поняття гріху. Авторам це не по душі, але даремно вони вдаються до згущення фарб, спрощення складних життєвих ситуацій та байок про переслідування чи примус над віруючими. Ніхто не змусить віруючих скоювати те, що вони вважають гріхом. Але не всі ж так уважають. Невже ми не настраждалися від режимів, які нав’язували власну «єдину істину»?

Керівництво РПЦ МП вперто не бажає засвоювати деяких уроків. В «Основах» індивідуальні права підпорядковані правам колективу, та й сама людина є складовою частиною цілого, якому вона має служити. Коли автори документу та їх прихильники в Україні останній раз читали Євангеліє, невідомо, але важко позбутися враження, що для них слова Христа теж мають поступатися політичним інтересам. При всій абсурдності посилання на Книгу Буття, де йдеться про створення Богом жінки, тривожного в наступному твердженні значно більше, ніж смішного:

«Права людини не повинні суперечити любові до Вітчизни і до ближніх. Творець заклав у людську природу необхідність спілкування та єднання людей, про що Він сказав: Недобре бути чоловікові одному (Бут. 2:18).»

«Індивідуальні права людини не можуть протиставлятися цінностям та інтересам Вітчизни, громади, сім’ї»

А коли влада направляє танки проти власних громадян, як у 1991 році, або проти мирних громадян «братської держави» в Угорщині в 1956 р. та Чехословаччині в 1968 році? Валерій Марченко, Василь Стус, Юрій Литвин і Олекса Тихий загинули в політтаборі, куди їх запроторили за «антирадянську діяльність». За логікою «Основ», які відображають офіційну позицію РПЦ МП, вони всі мали мовчати про придушення свободи, про пригноблення народу, про злочини режиму . Тобто, мовчання не тільки золото, а прямо чеснота. .

При таких поглядах цілком зрозуміло, чому у РПЦ МП процвітають відносини з російською владою, але хотілось би почути, цього разу без риторики та магічних мантр, де український Омбудсмен та депутат ВРУ вбачили «цивілізаційний зміст» в подібній тезі? Чи вони настільки забули недавнє минуле, що наступне не насторожує?

«Публічні виступи і заяви не повинні сприяти розповсюдженню гріха, породжувати чвари та безлад у суспільстві»

Хто вирішує, що подібному сприяє, та й що буде з людьми, хто не погоджується із визначенням? Питання, звісно, риторичні. Вирішить влада, котрій Московський патріархат цього разу цілком добровільно служить.

А питання, кому служать ті посадовці в Україні, які не тільки схвалили «Основи», але бажають їх «втілити у суспільному житті» демократичної України, аж ніяк не є риторичним.