Перехідне правосуддя в дії: український досвід крізь призму окупації та війни

Минуло понад одинадцять років з початку окупації Криму та понад три роки повномасштабної війни. За цей час Україна накопичила значний досвід у реалізації принципів перехідного правосуддя. Досвід Криму, внутрішньо переміщених осіб та державних інституцій показує, що підготовку до постконфліктного відновлення не можна відкладати на «після перемоги».

Коли у 2014 році Крим опинився під окупацією, Україна зіткнулася з викликами, які більшість європейських країн не переживала з часів Другої світової війни. Як відновлювати справедливість на територіях, де 11 років діяли окупаційні «закони»? Що робити з документами, виданими де-факто владою? Як зберегти пам’ять про злочини та підготуватися до реінтеграції? Ці питання сьогодні стоять перед усією Україною. Про них говорили під час панельної дискусії, що відбулася в рамках тренінгу для тренерів «Викладання правосуддя перехідного періоду для публічних службовців».

Участь у дискусії взяли:

• Ольга Куришко, Постійний Представник Президента України в Автономній Республіці Крим;
• Яна Любимова, голова Ради з питань внутрішньо переміщених осіб при Луганській обласній військовій адміністрації; співзасновниця Конгресу Рад внутрішньо переміщених осіб;
• Тетяна Шевченко, Перший заступник Голови Державної архівної служби України; 
• Олена Охрімчук, начальниця Управління забезпечення реалізації політики національної пам’яті в регіонах та підвідомчих установ Українського інституту національної пам’яті;

Модерувала дискусію Олена Семьоркіна, експертка аналітичного відділу Української Гельсінської спілки з прав людини, заслужений юрист України.

Досвід спікерок показав, що перехідне правосуддя в Україні реалізується не тільки теоретично, а й через конкретні практичні кроки, які закладають основу для майбутнього відновлення справедливості.

Крим як початок впровадження перехідного правосуддя

Представництво Президента України в АР Крим стало єдиною державною інституцією, яка відновила роботу після окупації півострова. Ольга Куришко, Постійний Представник Президента України в Автономній Республіці Крим, розповідає, що їхня робота почалася з аналізу викликів:

— Перед початком розробки стратегії реінтеграції Криму, ми визначили виклики, спричинені тривалою окупацією території. Наприклад, ми можемо розрахувати, що потрібно для інфраструктурного відновлення території та забезпечення базових потреб людей. Проте, весь люди жили в умовах окупації, отримували там документи, одружувались, отримували та продавали нерухомість. Якою має бути позиція держави щодо цих життєвих обставин? Що робити з документами, які отримані в окупації?

Представництво розробило концепцію першочергових кроків після деокупації. Серед ключових питань — відновлення державних органів влади та кадрове забезпечення управління територією, зокрема потрібно близько 50 тисяч службовців для відновлення роботи державних інституцій.

Особливу увагу приділили елементам перехідного правосуддя — відновлення справедливості та довіри до державних інституцій.

— Ми вивчили міжнародний досвід подолання наслідків збройного конфлікту. Так, в більшості країн застосовувались люстраційні процедури — перевірка осіб, які в різних формах співпрацювали з окупаційною владою, але не вчиняли міжнародних злочинів, — пояснює Ольга Куришко.

Документування війни і право знати правду

Державна архівна служба України сьогодні усвідомлює важливу роль архівів у механізмах перехідного правосуддя, хоча таке розуміння сформувалося відносно недавно. Тетяна Шевченко підкреслює:

— В умовах переосмислення ролі архівів ми усвідомлюємо, що завдання Державної архівної служби України полягає у координації зусиль зі збереження документальних свідчень війни та забезпеченні реалізації принципу права на правду.

Унікальний досвід мають херсонські архівісти, які здійснювали ініціативне документування під час окупації Херсону: зривали листівки окупантів, робили скріншоти з їхніх сайтів, фотографували руйнування тощо. Після звільнення ці матеріали пройшли експертизу цінності та сформовані в архівні фонди як документальні свідчення війни.

У 2024 році було затверджено «Стратегію захисту документальної спадщини як запоруки збереження національної ідентичності та державності на період до 2027 року». Одним із її ключових завдань цієї Стратегії, в межах перехідного правосуддя, є створення «Архіву війни» на базі одного з центральних державних архівів, який акумулюватиме свідчення від усіх організацій, що здійснюють документування збройного конфлікту. Для ефективної реалізації цього завдання та напрацювання єдиних підходів Державна архівна служба України ініціювала створення міжвідомчої робочої групи з координації процесів збереження документальних свідчень, основним завдання якої стане діяльність спрямована на забезпечення узгодженості дій і консолідацію зусиль державних інституцій та інститутів громадянського суспільства, які займаються документуванням свідчень цієї війни.

Меморіалізація — це потенційне поле конфліктів?

Коли говорити про застосування механізмів правосуддя перехідного періоду Українським інститутом національної пам’яті, то тут розмова спрямувалася про розширення погляду на історичний період, щодо якого Україна потребує їх застосування. Йдеться про необхідність відновлення справедливості щодо жертв не тільки сучасної війни Росії проти України, а й про подолання пережитого українцями від комуністичного тоталітарного режиму. Образно цей процес називають «деокупацією свідомості». І тут Інститут стикнувся з тим, що цей процес породжує конфлікти в громадах. Олена Охрімчук, фахівчиня з Українського інституту національної пам’яті, наводить приклад з Червоноградом:

— Посадові особи місцевого самоврядування пішли на поводу у місцевих мешканців, які сказали: ми не хочемо змінювати назву міста.

Подібна ситуація може спостерігатися навіть у громадах, що пережили російську окупацію в нинішній війні. У Бородянці, яка зазнала масових убивств і тяжких руйнувань, вулицю Леніна перейменували на нейтральну Центральну, а Гагаріна — на Зоряну. Хоча багато хто хотів би увічнити в нових назвах захисників або захисниць.

— Це говорить про те, що часто посадові особи не розуміють ризиків невідновленої пам’яті, недеколонізованої свідомості, — констатує Олена Охрімчук.

Голос внутрішньо переміщених осіб

Яна Любимова, співзасновниця Конгресу Рад внутрішньо переміщених осіб, представляє найбільшу постраждалу групу населення. Кількість ВПО в Україні порівнянна з населенням Португалії.

— До повномасштабного вторгнення 2022 року Колумбія лідирувала у світі за масштабами вимушеного переміщення. Сьогодні це місце, на жаль, посідає Україна, і кількість внутрішньо переміщених осіб продовжує зростати, — зазначає вона.

Ключовим інституційним механізмом представництва цього досвіду стали Ради ВПО. Вони об’єднують переселенців, громадські організації та владу, впливають на рішення у сферах житла, соціального захисту та освіти, а також виконують роль носіїв і зберігачів пам’яті переміщення. Ради є голосом тих, хто залишається на тимчасово окупованих територіях, і містком до українців, вимушено розсіяних за кордоном. Яна Любимова підкреслює:

— Приймаючи рішення без урахування голосу внутрішньо переміщених осіб, ми ризикуємо просто не почути людей, які вимушено продовжують проживати на тимчасово окупованих територіях, та тих, хто через війну опинився в європейських країнах.

Міжнародна практика доводить, що системна участь ВПО у перехідному правосудді запобігає їхній маргіналізації, інтегрує травматичний досвід у колективну пам’ять і створює механізми підзвітності влади. Попри виклики — від ризику формалізації участі без реального впливу до браку державної координації — український досвід підтверджує: без залучення голосу ВПО неможливо досягти справедливого миру, відновити суспільні зв’язки та побудувати стійку демократичну державу.

Виклики та ризики

Найбільший ризик, на думку експертів, — спокуса відкладати впровадження механізмів перехідного правосуддя на період після деокупації.

— Практика показує, що якщо не вирішувати ці питання до звільнення, потім починається ще більше проблем, — застерігає Ольга Куришко.

Інший виклик — відсутність єдиної державної політики. Після ліквідації Міністерства з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій його повноваження розподілили між різними відомствами, що створило координаційні проблеми.

Складнощі виникають і з комунікацією про травматичні теми.

— Дуже важко комунікувати складні теми з травмованими людьми, — відзначає Любимова Яна. — Водночас уникати їх не можна. Якщо теми не проговорювати, ними починають маніпулювати.

Досвід українських інституцій показує кілька важливих принципів:

• Готуватися заздалегідь. Механізми перехідного правосуддя потрібно розробляти до фізичного звільнення територій, а не після нього.
• Залучати громадськість. Усі спікери підкреслювали важливість співпраці з громадськими організаціями та експертами, які мають безпосередній контакт із постраждалими.
• Враховувати специфіку аудиторії. При роботі з різними групами (державні службовці, місцева влада, ВПО) важливо фокусуватися на їхніх конкретних повноваженнях та можливостях.
• Не уникати складних тем. Питання колабораціонізму, травм переміщення, конфліктів пам’яті потребують відвертого обговорення, а не замовчування.

Українська війна стала найбільш документованою в Європі після Другої світової. Цей досвід може стати цінним не лише для України, але й для інших країн, що стикаються з подібними викликами. Головне — розуміти, що перехідне правосуддя не починається після закінчення конфлікту. Воно має тривати паралельно з ним, готуючи ґрунт для справжнього примирення та відновлення довіри до державних інституцій.

Підписуйтесь на сторінки УГСПЛ у соціальних мережах:

Facebook | Instagram | Telegram юридичний | Telegram з анонсами подій | Twitter | Youtube