Кожен день війни — це нові злочини і нові свідки. Їхні розповіді потрібні правосуддю: для трибуналів, для Міжнародного кримінального суду, для Європейського суду з прав людини. Але між людиною, яка пережила полон чи катування, і юридичним документом — величезна відстань. Як її пройти, не заподіявши більше болю, ніж уже є? Про це говорили з юристкою Центру стратегічних справ Української Гельсінської спілки з прав людини Оленою Куваєвою.
Документування — це не просто інтерв’ю
З початку повномасштабного вторгнення тисячі людей в Україні займаються фіксацією свідчень: журналісти, волонтери, науковці, правозахисники. Але «задокументувати» і «поговорити з людиною» — це принципово різні речі, навіть якщо зовні вони виглядають однаково.
Документування, орієнтоване на правосуддя, — це спроба реконструювати обставини злочину. Незаконне затримання, катування, насильницьке зникнення, жорстоке поводження — ці злочини зазвичай ідуть пліч-о-пліч. Опитування будується так, щоб зібрати максимально повну картину: хто і коли затримував, як, куди переміщували, які були умови утримання, як проводились допити тощо. Це не журналістське інтерв’ю і не розмова по душах — це структурована робота з конкретною метою.
Українська Гельсінська спілка з прав людини у своїй роботі спирається на принципи перехідного правосуддя — комплексу заходів, спрямованих на відновлення справедливості після масових порушень прав людини.
— Документування є основою цього всього процесу, — пояснює Олена Куваєва. — Без якісно зібраних свідчень і доказів жоден трибунал просто не зможе працювати.
Олена Куваєва
Полон, зникнення, катування: про що мовчать і чому
Особливу категорію становлять свідчення людей, які пройшли через полон або незаконне утримання. Це можуть бути цивільні особи, яких росіяни затримували на окупованих територіях. Такі люди часто говорити не хочуть. Вони прагнуть забути. Деякі свідомо працюють із психологами, щоб пережити спогади про підвали, переміщення між СІЗО і колоніями, перебування на території Росії. Документування ж на противагу передбачає повернення саме туди, звідки людина намагається втекти.
Тому перше і найголовніше правило — не тиснути.
— Якщо ви не можете забезпечити фізичну, емоційну, психологічну безпеку для потерпілого, якого ви плануєте опитати, опитування просто не починається, — такого підходу дотримуються документатори.
Буває, що домовитися про розмову вдається лише через кілька місяців. Людина має право бути готовою. Якщо вона не готова сьогодні, залишіть контакти й поясніть, для чого це потрібно. Безпека постраждалої людини важливіше, ніж отримати свідчення взагалі, і, тим більше, отримання свідчень тут і зараз.
Військовополонені: зона особливої обережності
Окрема і надзвичайно чутлива тема — військовополонені та зниклі безвісти. Публікація будь-якої інформації про них або їхніх побратимів може мати непередбачувані наслідки.
В УГСПЛ існує внутрішнє правило щодо роботи з військовими: організація проводить опитування і веде юридичні процеси, але не публікує історії військовослужбовців відкрито.
Ілюстративне фото. Обмін військовополонених. Джерело: Суспільне
— Ми не знаємо, як це може вплинути на обміни, ми не знаємо, як це може вплинути на побратимів, які там залишились, а окрім того завжди є шанс, що після реабілітації колишній військовополонений знову стане до служби і, можливо, навіть знову потрапить в полон, — розповідає Олена Куваєва.
До юристки раніше звертався обмінений військовополонений. Він розповів, що росіяни аргументували одне з побиттів у місці утримання на території Росії інтерв’ю колишнього полоненого іноземним ЗМІ. Чи це правда, чи метод психологічного тиску — невідомо. Але сам факт того, що така ситуація можлива, змушує бути вкрай обережними.
Те саме стосується зниклих безвісти і їхніх родин. Якщо людина хоче розповісти про зникнення близького, документатор зобов’язаний попередити: будь-яка публічна інформація може становити ризик — і для того, хто зник, і для тих, хто залишився на окупованій території. Також варто бути обережними людям, які постраждали від дій російських військових, але мають родичів на тимчасово окупованих територіях: оприлюднення історії може створити для них додаткові загрози, тому рішення про публічність має бути зваженим.
Інформована згода: не формальність, а захист
Перед будь-яким опитуванням людина має чітко розуміти, на що вона погоджується. Це не просто вимога закону про персональні дані — це етичний фундамент усієї роботи.
Олена Куваєва детально пояснює, як це виглядає на практиці. УГСПЛ бере окремі згоди: на зберігання інформації в організації, на передачу до національних правоохоронних органів, до міжнародних інстанцій, до журналістів і на публікацію на власних ресурсах.
— Ми завжди повідомляємо людину про те, що для того, щоб зберігати інформацію, нам безпосередньо потрібна тільки перша згода, — розповідає вона. Все решта — за вибором самої людини. Важливий нюанс: навіть якщо формально згода підписана, я ніколи не передаю чиїсь контакти або історію третій стороні без попередньої розмови з цією людиною.
— В моєму розумінні це дуже важливо для встановлення довірчих взаємин, для того, щоб уникнути ретравматизації, і для того, щоб людині в цілому було простіше знову довіряти цьому світу, — пояснює вона.
Людина може відкликати згоду в будь-який момент — і до, і після опитування. Якщо це сталося, подальші дії дуже чіткі: документатор має видалити все — аудіо, відео, документи. Умовляти немає сенсу. Єдине, про що варто попередити: якщо людина захоче повернутися, опитування і всю процедуру доведеться пройти знову, з самого початку.
«Розкажіть, що з вами сталося», але не «чи вас катували?»
Техніка самого опитування — також дуже важлива у зборі свідчень. Одне з головних правил: відкриті, нейтральні запитання. «Розкажіть, будь ласка, як проводився допит» — правильно. «Скажіть, чи вас катували на допиті» — ні.
Чому? По-перше, ви не повинні «програмувати» відповідь і ставити людину перед вибором «так чи ні» — так ви нічого не дізнаєтеся. По-друге, слово «катування» може саме по собі бути травмуючим. Також важливо розуміти, що «катування» або «неналежне поводження» — це широкий юридичний термін, який включає у себе багато різних дій або бездіяльності (наприклад, ненадання медичної допомоги). Можливо, людина не вважає те, що з нею відбувалося, катуванням, або це слово відкриває занадто болісні спогади.
Втім, опитування має бути детальним. Ставлячи уточнюючі питання, варто послуговуватись побутовими термінами, уточнювати, наприклад, чи наносили під час допиту удари і куди саме, чи ті, хто проводив такі «допити» щось питали, казали, погрожували, чи є якісь ознаки, за якими опитуваний міг би впізнати тих, хто його утримував. Полон – це тривалий і травматичний процес, деякі нюанси просто забуваються. І в таких випадках влучні запитання – чи не єдиний спосіб пригадати важливі подробиці.
Документатор має бути активним слухачем. Не перебивати, не коментувати недоречно, але зберігати баланс — ініціатива має належати людині, яка говорить, документатор має акуратно спрямовувати розповідь, уточнювати деталі, але дозволити людині розповісти все, що вона вважає за необхідне. Якщо він або вона в якийсь момент не хоче продовжувати якусь тему — «окей, ідемо далі». Можливо, людина повернеться до цього пізніше, можливо, ні. Це її право.
На завершення опитування — кілька хвилин нейтральної розмови про щось звичайне і близьке, про подальші дії тощо, щоб не закінчувати на важкому. Важливо повернути людину у «тут і зараз», туди, звідки ви забрали її перед інтерв’ю.
Документування воєнних злочинів, фото з архівів УГСПЛ, липень 2023
Коли публікація стає загрозою
Документатор несе відповідальність не лише за те, що відбувається під час розмови, а й за те, що станеться після публікації.
Важливе питання, яке Олена Куваєва завжди ставить, коли людина погоджується на публічний виступ: «Чи у вас хтось залишився на окупованій території?», оскільки прізвище людини на відкрито опублікованому матеріалі, будь-які відомості, які дозволяють безпомилково її ідентифікувати, можуть стати інструментом тиску на її рідних там.
Якщо в матеріалі йдеться про «єдиного лікаря в невеликому селі» або «директора школи з такого-то населеного пункту», анонімізація імені нічого не вирішує. Людину можна ідентифікувати і без імені.
— Базовий принцип звучить так: будь-яка інформація, яка може поставити під загрозу когось — того, хто говорить, його близьких або тих, хто залишився на окупованій землі, — потребує особливої обережності. А свідчення людей, родини яких перебувають на окупованій території, майже автоматично мають бути анонімними.
Журналісти і документатори: різні ролі, спільна відповідальність
Нерідко журналісти і документатори воєнних злочинів «конкурують» за свідків — і це проблема. Коли людина одразу після звільнення з полону опиняється під шквалом журналістів, які «просто хочуть записати коротке інтерв’ю», вона може проговорити свою історію десятки разів — але так і не бути задокументованою належним чином.
«Людина за жодних обставин не повинна відчувати, що її намагаються використати», — таке правило діє і для документаторів, і для журналістів.
Документування воєнних злочинів, фото з архівів УГСПЛ, липень 2023
Це не лише шкодить якості майбутніх юридичних свідчень. Це також може ретравматизовувати людину і підривати її готовність до ретельного, структурованого опитування пізніше.
Відповідальний підхід — це усвідомлення того, що ти робиш і для чого, чітке пояснення цього людині і повага до її меж, скільки б часу це не зайняло. Зрештою, принцип «не нашкодь» стосується не лише самого опитування. Він поширюється на все, що відбувається після: як зберігається інформація, кому і коли передається, як публікується і чи публікується взагалі. Для родин зниклих безвісти, для звільнених з полону, для тих, чиї близькі досі залишаються на окупованих територіях, — кожне з цих рішень може мати наслідки.
Дана публікація була підготовлена за підтримки програми «Партнерство за сильну Україну». Зміст цієї публікації/статті є виключною відповідальністю Української Гельсінської спілки з прав людиниі не обов’язково відображає позицію Програми та/або її фінансових партнерів.
Програма «Партнерство за сильну Україну» – це багатостороння донорська ініціатива, що фінансується урядами Великої Британії, Естонії, Канади, Норвегії, Фінляндії, Швейцарії та Швеції. Метою Програми є посилення стійкості України в умовах російської агресії шляхом надання критично важливої підтримки місцевим громадам у співпраці з українськими державними органами, громадянським суспільством, медіа та приватним сектором.
