Безальтернативне тримання під вартою військовослужбовців суперечить міжнародним стандартам прав людини

Правова позиція УГСПЛ стосується частини восьмої статті 176 КПК України, яка обмежує права підозрюваних або обвинувачених військовослужбовців під час воєнного стану

На розгляді Конституційного Суду України перебуває справа щодо відповідності Конституції України (конституційності) частини восьмої статті 176 Кримінально процесуального кодексу України (далі – КПК України).

Українська Гельсінська спілка з прав людини подала до Конституційного Суду України правову позицію у справі щодо конституційності норми КПК відповідно до якої суди під час воєнного стану застосовують тримання під вартою як єдиний запобіжний захід для військовослужбовців, підозрюваних або обвинувачених у військових злочинах, без можливості застосування альтернативних запобіжних заходів.

Згідно з частиною восьмою статті 176 КПК України, що є предметом конституційної скарги, що розглядається: «під час дії воєнного стану до військовослужбовців, які підозрюються або обвинувачуються у вчиненні злочинів, передбачених статтями 402-405, 407, 408, 429 Кримінального кодексу України, застосовується виключно запобіжний захід, визначений пунктом 5 частини першої цієї статті». 

Вважаємо, що оскаржувані у конституційній скарзі положення КПК України не відповідають положенням Конституції України та міжнародним договорам у сфері захисту прав людини, а саме Конвенції про захист прав та основоположних свобод 1950 року (далі – Конвенція) з огляду на наступне.

У своїй практиці ЄСПЛ окреслив низку вимог, які мають бути враховані при вирішенні питання про застосування запобіжного заходу, пов’язаного з обмеженням свободи, серед яких можна виокремити наступне:

• при розгляді клопотання про обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою має бути розглянута можливість застосування інших (альтернативних) запобіжних заходів, в тому числі менш суворих запобіжних заходів, ніж тримання під вартою;
• тяжкість обвинувачення не може сама по собі служити виправданням тривалого попереднього ув’язнення особи.
• аргументи на користь і проти звільнення не можуть бути «загальними та абстрактними», але повинні стосуватись конкретних фактів і особистих обставин заявника, які виправдовують його тримання під вартою;
• будь-яка система обов’язкового тримання під вартою per se є несумісною з пунктом 3 статті 5 Конвенції.

Враховуючи положення ст. 176-177 КПК України застосування такого запобіжного заходу, як тримання під вартою, є винятковим заходом, який може бути застосовано до особи лише за наявності обґрунтованої підозри, за умови наявності ризиків, встановлених законом, що доведено стороною обвинувачення у судовому засіданні, а також за результатами оцінки судом всіх обставин справи. В усіх інших випадках повинні бути застосовані альтернативні запобіжні заходи, не пов’язані з обмеженням свободи людини.

Положення частини восьмої статті 176 КПК України, що є предметом конституційної скарги, що розглядається, допускають застосування безальтернативного тримання під вартою до військовослужбовців під час дії воєнного стану у разі вчинення останніми визначених у цій статті злочинів. 

При цьому судове рішення фактично ухвалюється за відсутності обґрунтування можливості застосування більш м’якого запобіжного заходу, який би міг забезпечити належну процесуальну поведінку особи надалі за конкретних обставин справи. Тобто безальтернативне застосування тримання під вартою, яке є найбільш суворим запобіжним заходом, під час дії воєнного стану допускається на підставі формального судового рішення, яке обґрунтовується підозрою у вчиненні певної категорії злочинів і їх тяжкістю, що нівелює саму суть судового контролю і гарантії недопущення свавілля. 

У цьому аспекті у справі Грубник проти України ЄСПЛ з посиланням на свою попередню практику наголосив, що існування законодавчих механізмів, що обмежують повноваження національних судів щодо ухвалення рішень у справах про тримання під вартою під час досудового слідства, є порушенням пункту 3 статті 5 Конвенції.

Варто також зауважити, що подібні законодавчі норми, які обмежували повноваження щодо можливості застосування інших запобіжних заходів, окрім тримання під вартою, були раніше закріплені у частині п’ятій статті 176 КПК України та були визнані неконституційними відповідно до рішення Конституційного Суду України у справі №7-р/2019 від 25 червня 2019 року. 

Різниця між згаданими вище положеннями частини п’ятої статті 176 КПК України, що були визнані неконституційними, та положеннями частини восьмої статті 176 КПК України, що є предметом цієї конституційної скарги, які допускають безальтернативне обрання тримання під вартою, полягають у: 1) визначенні конкретного періоду, протягом якого цей запобіжний захід застосовується, а саме – під час дії воєнного стану, 2) категорією осіб до яких цей запобіжний захід застосовується – військовослужбовці, 3) визначеними складами злочинів, у зв’язку з підозрою або обвинуваченням, в результаті вчинення яких до військовослужбовців застосовується цей запобіжний захід (військові кримінальні правопорушення, передбачені статтями 402-405, 407, 408, 429 КК України). 

Навіть незважаючи на тяжкість злочинів, визначених у частині восьмій статті 176 КПК України, які до того ж вчиняються в умовах воєнного стану, безальтернативне застосування тримання під вартою стосовно осіб, що підозрюються в їх вчиненні, не є пропорційним заходом, який здатен забезпечити справедливий баланс між ефективним здійсненням кримінального провадження, з одного боку, та правом особи на свободу та особисту недоторканність, з іншого боку. Адже за таких обставин при обранні запобіжного заходу суд, надавши оцінку обставинам справи і зваживши відповідні ризики, позбавлений можливості застосувати більш м’який запобіжний захід, ніж тримання під вартою.

Таким чином, безальтернативне застосування під час дії воєнного стану тримання під вартою як єдиного можливого запобіжного заходу для військовослужбовців, які підозрюються або обвинувачуються у вчиненні визначених у частині восьмій статті 176 КПК України злочинів, суперечить міжнародним стандартам прав людини, оскільки не забезпечує належних гарантій захисту від свавілля, може призводити до надмірного, а іноді свавільного тримання під вартою без врахування конкретних обставин справи та фактично робить право на судовий захист ілюзорним, адже обмежує повноваження суду щодо обрання більш м’якого запобіжного заходу.