Україна опинилася в ситуації, з якою раніше майже не стикався жоден інший суспільний досвід: вона змушена меморіалізувати війну, яка ще триває. Документування воєнних злочинів, збереження пам’яті та забезпечення права на правду відбуваються не після завершення конфлікту, а паралельно з бойовими діями. Це кидає виклик усталеним підходам перехідного правосуддя — і змушує шукати нові форми роботи з травматичним досвідом без жодної дистанції у часі.
Український досвід меморіалізації під час активної фази конфлікту є безпрецедентним. Від документування в підвалах окупованого Херсона до створення міжнародних архівних платформ, від журналістських розслідувань під загрозою атак ворожих дронів до державних стратегій — усе це формує нову парадигму роботи з колективною пам’яттю.
Ключовим залишається питання: чи зможе Україна інтегрувати свою рефлексію в майбутнє так, щоб уникнути балканського сценарію, коли воєнні злочинці повертаються після відбуття покарання героями? Відповідь залежить від того, наскільки системно і комплексно українське суспільство та держава підійдуть до завдання меморіалізації — не лише як до архівної справи чи історіописання, але як до основи майбутньої безпеки та демократії.
Виклики документування злочинів під час активної фази війни та необхідність системного підходу до збереження історичної пам’яті обговорили експерти під час дискусійної платформи «Нова стратегія у сфері прав людини: перехідне правосуддя як шлях до відновлення прав людини».
Унікальний виклик — меморіалізація без дистанції
— Ми з вами посеред війни, і цій війні вже майже 12 років, — розпочала дискусію Олександра Романцова, виконавча директорка Центру громадянських свобод. Її слова окреслили головний парадокс сьогодення: Україна змушена меморіалізувати травматичні події, які ще тривають.
Україна та її суспільство змогли встояти перед ворожими ударами і зробити цю війну найбільш задокументованою війною в історії людства. Майже 12 років конфлікту створили унікальну екосистему організацій, які фіксують російські злочини. Проте це також поставило перед суспільством безпрецедентне завдання: меморіалізувати травму, яка продовжується, без традиційної часової дистанції, необхідної для історичного осмислення.
Антон Дробович, керівник Центру прав людини та меморіалізації війни Київської школи економіки, окреслив фундаментальну проблему: традиційно меморіалізація потребує часової дистанції від подій. Історична наука зазвичай потребувала років чи навіть десятиліть для формування об’єктивного погляду на складні події чи масштабну війни. Однак український випадок змінює цю парадигму.
— Ми меморіалізуємо в момент, коли травматичні події ще відбуваються, але в нас немає часу відкладати це на потім, бо це нам потрібно зараз, — підкреслила Романцова.
Архіви і документування
Весна, 2022 рік. Під час окупації Херсона архівісти заривали листівки ворожої пропаганди, робили скріншоти телеграм-каналів окупантів, документували вивезення документів Національного архівного фонду на непідконтрольну територію. Цю історію розповіла Тетяна Шевченко, перша заступниця голови Державної архівної служби України.
У 2024 році ці матеріали пройшли експертизу, стали документами Національного архівного фонду та доказами у кримінальних провадженнях. Вони послужили підставою для персональних санкцій проти осіб, причетних до розграбування архівів. Завдяки співпраці з Головним управлінням розвідки Міністерства оборони України їхні прізвища потрапили на портал War Sanctions у розділ «Крадії пам’яті».
Попри цілеспрямовані атаки та регулярні обстріли архівних установ, втрати архівних фондів мінімальні — менше ніж 1% порівняно з усім масивом документів. Це результат модернізації, евакуації та співпраці з правозахисними організаціями.
Урядом схвалено Стратегію захисту документальної спадщини, яка передбачає створення Архіву війни*. 1 грудня відбулося перше засідання міжвідомчої робочої групи з координації збереження документальних свідчень війни. Її головна мета — створити архів війни за незалежність та забезпечити доступ до правди як один з основних принципів перехідного правосуддя.
* Ред. прим.: Не варто плутати з «Архівом війни», створеним ГО «Докудейз» та Infoscope у 2022 році, який є одним із найбільших незалежних архівів матеріалів про російсько-українську війну. У цьому тексті йдеться про ініціативу, передбачену державною Стратегією захисту документальної спадщини, яка є окремим проєктом.
Журналісти під дронами
Оксана Романюк, керівниця Інституту масової інформації, окреслила критичну ситуацію з безпекою журналістів та нову смертельну загрозу для документування. Лише восени 2024 року загинули троє медійників, ще троє отримали тяжкі поранення — люди втратили кінцівки, дехто досі в комі.
— Оператори дронів дуже чітко знали, кого атакують — людей з відеокамерами.
Росія цілеспрямовано атакує журналістів дронами з відеокамерами. Це спроба завадити документуванню злочинів. За три роки війни загинуло 119 журналістів, 26 перебувають у російському полоні. Третина з них — жінки, які зазнають особливо жорстокого поводження.
— Наступного року у нас буде 100-кілометрова зона від фронту, де буде дуже складно працювати журналістам і документувати злочини. Редакції потребують засобів антидронової боротьби, але міжнародні організації протестують: «Але ж це комбатанство, журналісти не повинні бути комбатантами».
Романюк закликала офіційно визнати медіа важливою частиною національного архівного фонду. Традиційні медіа, які дотримуються стандартів, проводять серйозну верифікацію кейсів, і їхні матеріали можуть бути підставою для відкриття кримінальних проваджень для кримінальних проваджень.
Проте є проблема: місцева влада у регіонах часто протидіє висвітленню наслідків обстрілів цивільних об’єктів, навіть коли це не загрожує безпеці. Так суспільство втрачає пам’ять про воєнні злочини.
Перехідне правосуддя: більше ніж суди
Антон Дробович звернув увагу на критичну прогалину у попередній Стратегії захисту прав людини: перехідне правосуддя згадувалося лише один раз — у 26-му параграфі.
— Це недостатньо. Перехідне правосуддя має стати окремим параграфом або взагалі наскрізною темою нової стратегії.
Очолюваний ним Центр прав людини та меморіалізації війни Київської школи економіки завершує масштабне дослідження документування війни, проаналізувавши сотні організацій та проєктів з 2014 року. Висновки викликають суперечливі почуття: з одного боку — захоплення обсягом зробленого, з іншого — тривога через зникнення багатьох ініціатив.
— Є цілі міністерства, центри, навіть міжнародні механізми, які просто зникли. Вони займалися документуванням роками, а тепер їх просто не існує.
Парадокс перехідного правосуддя полягає в тому, що хоча суспільство очікує переважно судових процесів, насправді лише до 5% усіх заходів стосуються кримінального переслідування. Натомість 50-70% заходів відновлення справедливості належать до символічних репарацій та меморіалізації — саме до тих компонентів, щодо яких у суспільства бракує знань і очікування є найменшими.
Приклад повоєнного врегулювання після розпаду колишньої Югославії ілюструє наслідки дисбалансу: воєнні злочинці Рамуш Харадінай та Воїслав Шешель після відбуття покарань у Гаазькому трибуналі повернулися ледь не національними героями. Один став прем’єр-міністром, інший незмінно обирається до парламенту з 2016 року і очолює впливову партію.
— Це випадок, коли багато доклали зусиль до кримінальної юстиції і не доклали до меморіалізації та права на правду, — пояснив Дробович. — Цього не можна допустити.
Дробович також поставив під сумнів ефективність традиційної превентивної функції меморіалізації. Попри існування визначних меморіальних комплексів, таких як Yad Vashem, Меморіал жертвам Голокосту у Берліні чи United States Holocaust Memorial Museum, на які витрачено сотні мільйонів доларів, геноциди повторювалися — у Руанді, Боснії, під час облоги Сараєво, при знищенні Алеппо.
— Можливо, превенція взагалі не працює так, як ми очікуємо. Це змушує переосмислити методологію та цілі меморіалізації.
Позитивним прикладом він назвав міст у Мостарі — місто в Боснії та Герцеговині, де відновили зруйнований у 1993 році міст XVI століття зі статусом ЮНЕСКО. Тепер його щороку відвідує мільйон туристів, і кожен з них дізнається про події Боснійської війни і злочини, які там скоїли.
— Мільйон людей на рік, меморіалізація, робота зі спадщиною — і це пов’язано з справедливістю. Це приклад успішної синергії меморіалізації та справедливості.
Антон Дробович представив десять принципів меморіалізації війни, розроблених на основі досвіду громадських організацій та державних службовців. Серед ключових — правдивості, актуальності та своєчасності, публічності та ясності, інклюзивності та правдивості при створенні меморіальних просторів. Необхідні конкурсні процедури при створенні меморіалів та дотримання прозорості у всіх процесах.
Виклики меморіалізації під час активної війни
Учасники дискусії визначили кілька критичних викликів, з якими стикається Україна:
Травматична спадщина радянської псевдомеморіалізації, коли парад замінював День пам’яті і скорботи. Україні потрібно виробити власні підходи, що поєднують пам’ять про пострадянський тоталітарний режим, початок війни 2014 року та повномасштабну війну після 2022-го.
Меморіалізація під час активних бойових дій — унікальний виклик, оскільки традиційна методологія вимагає часової дистанції. Але відкладати неможливо: суспільство потребує осмислення подій та збереження пам’яті зараз.
Фінансова криза медіасектору: після виходу USAID з ринку зникло близько 40 мільйонів доларів фінансування незалежних медіа.
Регіональний тиск на журналістів: місцева влада протидіє публікації інформації про обстріли цивільних об’єктів.
Відсутність комплексної стратегії: Тетяна Шевченко зазначила, що уряд доручив Мін’юсту, Мінрегіону та Мінсоцполітики розробити комплексне бачення стратегії перехідного правосуддя, де меморіалізація має стати окремим параграфом.
Необхідність інтеграції в освіту: експерти закликали показувати документальні фільми про війну в школах, зробити їх частиною навчальної програми.
Збереження незалежності медіа при державному фінансуванні. Оксана Романюк запропонувала адаптувати механізм Українського культурного фонду з незалежною наглядовою радою, подібно до європейських країн, але визнала відсутність політичної волі для його запуску.
Юлія Янчук, заступниця директора Департаменту стратегічних комунікацій Міністерства культури, наголосила: документування та меморіалізація — це інструменти не минулого, а сьогоднішньої дипломатії та майбутньої безпеки.
— Документування надає верифіковані докази, які не можна перекрутити, а меморіалізація підкріплює це культурною пам’яттю, що нівелює російську пропаганду.
Міністерство оновило проєкт Стратегії інформаційної безпеки України, де розвиток програм меморіалізації визначено окремим завданням. На постійній основі проводяться інформаційні кампанії до знакових дат: День Соборності, День пам’яті Героїв Небесної Сотні, День захисників України.
Крім всього, вони організовують мистецькі конкурси для створення документальних фільмів про героїзм військових. Минулого року за результатами таких конкурсів створено п’ять документальних стрічок, які презентували в європейських країнах.
Важливим інструментом є мультимедійна платформа «Іномовлення України», яка шістьма мовами інформує світ про події в Україні. Це протидія російській пропаганді та формування об’єктивного образу України.
Янчук також звернула увагу на проблему доступу до інформації на деокупованих та прифронтових територіях, де єдиним джерелом залишаються газети через відсутність інтернету.
Перспективи та міжнародна підтримка
Попри виклики, є і позитивні зрушення. Тетяна Шевченко розповіла про збереження медіаматеріалів: Європейська мовна спілка наприкінці листопада 2024 року відкрила архівну платформу відібраного аудіовізуального контенту про події в Україні з 2022 року. Крім того, для будь-якого медіа передбачено передавання матеріалів на державне зберігання до аудіовізуального архіву.
Міжнародні організації підтримують збереження доказової бази. Станом на зараз Офіс Генпрокурора зареєстрував понад 206 тисяч кримінальних проваджень за фактами воєнних злочинів. Кожне з них — це не суха статистика, а людська історія, яку не можна втратити.
— Ми наймодерновіша гібридна війна за історію людства, — підсумував Антон Дробович. — Нам доведеться придумувати щось абсолютно нове, що потім наводитимуть як приклад на інших конференціях. І найголовніше — це буде важливо для нас.
Адже право на правду — це не лише завдання держави та інституцій, а відповідальність кожного носія української культури та історичної пам’яті.
Підписуйтесь на сторінки УГСПЛ у соціальних мережах:
