140 воєнних злочинів щодня: чому Україна не встигає притягати до відповідальності злочинців?

Дослідження Української Гельсінської спілки з прав людини виявило проблеми і виклики в системі розслідування воєнних злочинів РФ

Кожен день з початку повномасштабного вторгнення українські правоохоронці фіксують близько 140 нових воєнних злочинів, скоєних російською армією. За три з половиною роки війни їх зареєстровано понад 185 тисяч. Проте до суду дійшло лише 446 справ, а вироки винесено у 156 випадках.

Чому виникла така колосальна прірва між кількістю злочинів і покараннями? Відповіді шукали експерти Української Гельсінської спілки з прав людини.

За даними Офісу Генерального прокурора станом на 30 вересня 2025 року в Україні зареєстровано 185 231 кримінальне провадження за статтею 438 Кримінального кодексу — «Воєнні злочини». Водночас за оновленими даними, які з’явилися вже після завершення дослідження, станом на кінець січня 2026 року кількість таких проваджень зросла до 212 947.

Потерпілими визнано понад 253 тисячі осіб. Йдеться про обстріли цивільної інфраструктури, депортацію дітей, катування, позасудові страти, сексуальне насильство, насильницькі зникнення тощо. Злочини, які завдають шкоди не лише окремим особам, а практично всьому населенню  України.

— Характерною рисою повномасштабного вторгнення РФ є безпрецедентна кількість злочинів, — констатують автори дослідження. І ця кількість створює головну проблему: правоохоронна система просто не витримує такого навантаження. Ця невідповідність між масштабом злочинів та спроможністю системи має не лише юридичне, а й суспільне значення, адже кожна з понад 253 тисяч потерпілих осіб має право на ефективне розслідування і справедливість.

Система на межі

Дослідження, проведене у вересні-грудні 2025 року, базується на анкетуванні 181 працівника правоохоронних органів — 64 прокурорів та 117 слідчих, а також 44 захисників. Крім того, дослідницька команда УГСПЛ використала запити до державних органів та аналіз відкритих джерел і рішень Єдиного державного реєстру судових рішень. Результати показують наявність суттєвих викликів, які постали перед системою правосуддя в умовах збройної агресії рф проти України.

Майже половина опитаних правоохоронців зазначила, що кадрове забезпечення підрозділів є недостатнім. Переважна більшість слідчих і майже половина прокурорів мають досвід у розслідуванні воєнних злочинів менше трьох років. При цьому навантаження на цих фахівців є колосальним.

67,2% прокурорів здійснюють процесуальне керівництво у понад 100 справах про воєнні злочини одночасно. Для порівняння: понад 100 справ мають у провадженні лише 27,4% слідчих. Така диспропорція неминуче відображається на якості процесуального керівництва та створює ризики для дотримання процесуальних стандартів.

Брак засобів захисту та потрібної техніки

Проблеми не обмежуються лише кадрами. Значна частина слідчих та прокурорів стикаються з браком технічних засобів: відсутність автотранспорту, в тому числі броньованого, індивідуального робочого місця, оргтехніки та засобів індивідуального захисту. Це створює не лише організаційні незручності, а й загрозу життю та здоров’ю працівників правоохоронних органів.

— Особливого значення набуває необхідність посилення засобами індивідуального захисту усіх представників правоохоронних органів, які залучаються до рятувальних і слідчих заходів на місцях злочинів, — наголошують експерти. Адже слідчі працюють на місцях злочинів, часто під обстрілами, фіксують наслідки ракетних ударів по містах і селах. Це питання не лише безпеки праці, а й збереження життя фахівців, від роботи яких залежить можливість притягнення винних до відповідальності.

Неврегульована підслідність

Відповідно до статті 216 Кримінального процесуального кодексу, досудове розслідування за статтею 438 має проводити Служба безпеки України. Однак на практиці третина справ розслідується Національною поліцією.

— Через недостатність правового регулювання підслідність у справах про воєнні злочини визначається прокурорами ситуативно, без чіткого міжвідомчого розподілу, — йдеться в дослідженні. Така ситуація не лише створює правову невизначеність, а й може призводити до неефективного використання ресурсів та дублювання функцій. Чинний кримінально-процесуальний кодекс не відповідає реаліям воєнного часу та потребує змін.

Переважна більшість прокурорів вважають наявну взаємодію між правоохоронними органами неефективною або недостатньою. Адвокати відзначили низький та непостійний рівень комунікації зі слідчими та прокурорами. Лише 31,8% респондентів цілком задоволені комунікацією під час досудового розслідування. Така ситуація може мати серйозні наслідки не лише для ефективності розслідування, а й для забезпечення процесуальних прав сторони захисту — понад третина адвокатів (36,4%) стикається з вибірковим залученням до слідчих дій або обмеженням доступу до матеріалів справи.

Розслідування заочно

Особливі складнощі виникають із розслідуванням справ in absentia — заочно, без присутності підозрюваних. Адже переважна більшість російських воєнних злочинців перебуває на окупованих територіях або в Росії.

Режим воєнного стану ускладнює традиційне повідомлення підозрюваних, що змушує правоохоронців на додаток до передбачених процесуальним законодавством способів використовувати альтернативні  — через соціальні мережі, месенджери, які офіційно не передбачені ст. 135 КПК України.

— На практиці відбувається відступ від окремих норм кримінально-процесуального законодавства, що зумовлено відсутністю належного нормативного регулювання процедур in absentia, — констатують експерти. Це створює правову невизначеність та ризики для легітимності процесуальних дій. При цьому більшість опитуваних, 71,4% респондентів вважають неможливим відступ від процесуальних гарантій навіть за розслідування заочно, що свідчить про високе усвідомлення важливості законного захисту, але водночас вказує на необхідність законодавчого врегулювання процедур, які відповідали б реаліям воєнного стану.

Що гальмує розслідування

Найвагомішими факторами, що впливають на ефективність і строки досудового розслідування, прокурори, слідчі та адвокати називають (примітно, що розподіл відповідей значною мірою збігається, що свідчить про об’єктивність виявлених проблем):

• складнощі у доступі до доказів (місця злочинів часто на окупованих або прифронтових територіях);
• велике навантаження на працівників;
• відсутність доступу до підозрюваних;
• тривалість строків проведення експертиз;
• брак фахівців, залучених до розслідування.

При цьому законодавство не містить визначення понять чи критеріїв особливої та виняткової складності кримінального провадження, хоча саме за цими підставами продовжуються строки розслідування. Ці фактори формують комплексну проблему, яка потребує системного підходу до вирішення.

Шлях до Міжнародного кримінального суду

На момент повномасштабного вторгнення Україна не була учасницею Римського статуту Міжнародного кримінального суду, а національне законодавство про кримінальну відповідальність не повною мірою відповідало вимогам міжнародного права.

Процеси приєднання до Римського статуту та внесення змін до Кримінального кодексу відбулися лише у 2024 році. З 1 січня 2025 року Україна стала 125-ю державою-учасницею МКС. Це означає, що переважна більшість зареєстрованих воєнних злочинів фіксувалася та розслідувалася до імплементації міжнародних стандартів у нацональне  законодавство.

— Попри позитивні зміни статті 438 КК України, які наблизили її до міжнародних стандартів, спеціалісти правоохоронних органів відзначають існування певних проблем, — зазначають автори дослідження. Проблеми стосуються визначення кваліфікуючих ознак як самої статті, так і поєднання її з іншими статтями КК. Це створює ризики як для ефективного розслідування, так і для забезпечення прав обвинувачених.

Роль правозахисників

Важливу роль у документуванні воєнних злочинів відіграють громадські організації. Практично половина опитаних слідчих та прокурорів підтвердила, що використовує дані, зібрані правозахисними коаліціями («Трибунал для путіна», «П’ята ранку» тощо), як підставу для відкриття кримінальних проваджень та під час розслідування.

— Участь правозахисних організацій у документуванні є позитивним фактором, що допомагає правоохоронним органам, — констатують дослідники. Однак ця практика потребує законодавчого врегулювання у кримінально-процесуальному законодавстві. Відсутність чітких правових норм щодо допустимості доказів, зібраних недержавними організаціями, створює ризики оскарження таких доказів у суді та може знижувати ефективність їх використання.

Що потрібно змінити

За результатами дослідження експерти Української Гельсінської спілки розробили низку рекомендацій для Верховної Ради, Кабінету Міністрів, Офісу Генпрокурора та МВС.

Насамперед потрібно збільшити кількість фахівців у спеціалізованих підрозділах системи правоохоронних органів, які розслідують воєнні злочини. Забезпечити їх броньованими автомобілями, сучасною технікою, засобами індивідуального захисту.

Необхідно врегулювати питання підслідності, внісши зміни до КПК, та удосконалити процедуру повідомлень у справах in absentia. Законодавчо визначити критерії особливої складності кримінальних проваджень.

Важливо забезпечити рівномірний розподіл навантаження, налагодити системну взаємодію між слідчими, прокурорами та захисниками. Організувати регулярне підвищення кваліфікації з міжнародного гуманітарного права.

— Ресурси та спроможності системи досудового розслідування та судової системи повинні відповідати тому масиву кримінальних правопорушень, — підсумовують автори. Забезпечення справедливості для понад чверті мільйона потерпілих вимагає не точкових втручань, а системної трансформації правоохоронної системи. Ця трансформація має відбуватися в умовах триваючої війни, що створює додаткові виклики, але водночас підкреслює критичну важливість ефективного розслідування воєнних злочинів для майбутнього правосуддя та національної пам’яті.

Повний текст дослідження:

Підготовку дослідження забезпечили:

• Аксана Філіпішина, юристка, керівниця аналітичного відділу Української Гельсінської спілки з прав людини;
• Владлена Падун, юристка, аналітикиня Української Гельсінської спілки з прав людини;
• Олександр Павліченко, виконавчий директор Української Гельсінської спілки з прав людини.

Публікація є результатом дослідження, проведеного у вересні-грудні 2025 року командою громадської спілки «Українська Гельсінська спілка з прав людини» у межах проєкту «Сприяння відновленню справедливості та покарання винних у скоєнні міжнародних злочинів через комплексну підтримку жертв війни». Матеріал підготовлено за підтримки Європейського Союзу та Міжнародного фонду «Відродження» в рамках спільної ініціативи «Вступаємо в ЄС разом».