Одна ампула коштує 2530 гривень. А їх треба шість…

“Прошу вас, допоможіть, у жінки рак останньої стадії, четверо дітей – голодують. Там пекло”, – казала жінка, яка зателефонувала до редакції. Пані назвала адресу і поклала слухавку… “Я дзвонила в опікунську раду Франківського району, там сказали: “Ми таким не займаємося”… Мені нічого не залишалося, як навідатися до цієї родини. Двері відкриває малолітній хлопець, кажу, що прийшла до мами. Веде у кімнату, по хаті бігає босий. У кімнаті чоловік тримає на руках дівчинку. На ліжку сидить жінка, видно, що молода, та хвороба її не шкодує…

“Хто вам про мене розповів?” – дивується. Кажу, що хтось зателефонував до редакції… Анна Котвицька, так звуть жінку, від розмови не відмовляється (їй 42). Її старшому сину – Толику – дев’ять, Сашкові – сім, Олежику – п’ять і маленькій Олі дев’ять місяців. Старші діти вчаться у СШ № 31. Олежик в садок не ходить, водити його нікому. Пані Анна розповідає про свою хворобу – рак кісток. Показує ліки, які обходяться їй у чималенькі суми – тільки знеболювальне, якого вистачає на два дні, коштує 75 грн. “Мені потрібно робити променеву терапію (вона припиняє ріст метастазів, вбиває ракові клітини. – Авт.). Та спершу треба збагатити кістки кальцієм. На це потрібно 15 тисяч грн. Одна ампула коштує 2530 грн., а їх потрібно шість. Я купила одну ампулу, але більше грошей не маю”, – каже пані Анна.

“Медсестра з поліклініки приносить мені наркотики (аби полегшити нестерпний біль, коле морфій. Робить це сама, бо за таку послугу медикам треба також платити. – Авт.). – Я не ходжу, не можу лягти (показує на спині пухлину. – Авт.). Коли прийшла у поліклініку, мені сказали, що у мене радикуліт. Потім – що защемлення нерва. Зараз метастази не можу зупинити, бо поширюються дуже швидко. Та й лікування – вартісне”.

“Якщо людині нічого не світить, нею не займаються. Лікар у лікарні на Гашека сказав: “Купите ліки – будемо вас лікувати. А ні, то це ваші проблеми”, – каже жінка. Розповідає, що у 2007 році їй ампутували одну молочну залозу, але лікували тоді за державний кошт.

Мене обступили Сашко і Толик. Показують вазон, куди посадили жолудь і він проріс… Сашко витягає з портфеля щоденник і зошити, хвалиться оцінками. Мама каже, що хотіла би хлопців віддати на плавання, але це їй недоступно… “У школі дали три безкоштовні квитки у дельфінарій. Але у касі батько мав заплатити 100 грн. за себе. Він мав тільки 50. У дельфінарій їх не пустили”…

Оля бігає по кімнаті у ходунках, їсть апельсинку. Гарненька, як ангелик, усміхається …

Чоловік, пан Ярослав, збирається на нічне чергування. Жінка розповідає, що мати його залишила, коли він був ще малий, і поїхала до Росії, батько помер, а хлопчика забрали до інтернату. Рідних у Котвицьких немає. “Хто дітям варить їсти?”, – питаю. “Діти самі можуть яєшню підсмажити”, – каже мама. “Щоправда, потім її доводиться викидати, бо вона у них підгоріла виходить”, – говорить батько… Один з малих з йогуртом біжить до іншої кімнати…

Жінка продовжує розповідати про свою сім’ю: “З маминої сторони усі повмирали. Батько мій уже п’ять місяців лежить паралізований – за стінкою, у сусідній кімнаті”… Жінка не скаржиться на життя. Каже, хотіла би побачити, як одружаться її сини та донька… На очі навертаються сльози.

Із чотирма дітьми пані Анна, інвалід другої групи, залишається на ніч сама (чоловік пані Анни вдень доглядає за нею і за паралізованим тестем. – Авт.). Оля тягнеться до мами на руки… На ліжку – памперси, ліки, сік. Толик зробив для сестрички чай, налив у дитячу пляшечку. “До мене дзвонили з інтернату, хотіли дітей забрати. Та вони – мої ноги і руки. Держава так хоче допомогти, що забирає мою останню поміч”, – каже пані Анна. (Жінка не отримує депутатської допомоги, знає, що всюди треба писати заяву, зібрати купу паперів, а вона зробити цього самотужки не може. Каже, добре, що з “собезу” інвалідне крісло привезли. Це сталося якраз, коли я прийшла.– Авт.).

Такі люди, як пані Анна, отримують допомогу у хоспісах. У Львові такий медичний заклад працює на вул. Котляревського, 53. Там за хворими доглядають. Жінці потрібне вітамінне харчування (сухофрукти – інжир, курага). “Але якщо я собі буду купувати, а дітям ні, то яка я після того мама? – каже. – Треба пристосовуватися до того життя. Не знаю, як це зробити…”.

Фото з сайту http://seo2.0.onreact.com

PS: У пані Анни – троє синів і маленька донечка. До неї дзвонили з інтернату, пропонували дітей забрати…